Чтение онлайн

— В такому разі я тобі раджу самому звернутися до поліції і…

— І попросити, щоб мені дали можливість далі вчитися?

— Ні. Розповісти, що ти почув у Голуба.

— Сказати те, що вони і без мене знають? Це смішно.

— Та ні! Попросити, щоб розслідували твою справу!

— Сподіваюсь, ти кажеш це несерйозно? — промовив хлопець і замовк. — Ех, усе це дурниці. Поговорімо про щось інше. Наприклад, про те, що не завадило б тобі навчити мене танцювати.

— Не будь циніком, Іштване. В цьому немає потреби.

— Як і в тому, щоб мучитись над проблемами, вирішення яких залежить не від нас. Зрештою, моя справа — це дрібниця. Майбутнє країни залежить не від долі однієї людини… Я вибув із гри… але з вас все ж таки вийдуть лікарі…

— Облиш, прошу тебе! — сказала дівчина. — Іштване, я від щирого серця хочу тобі допомогти. Мені не байдуже… — вона не доказала і наче прикусила язик.

— Що тобі не байдуже? — спитав хлопець.

— Значить… ну… — збентежилась дівчина, — не байдуже, як вирішується в нашій країні доля людини.

— Я думав, ти скажеш щось інше.

В кафе зайшли нові гості. Хлопець глянув на новоприбулих, його обличчя враз змінилося. Він всміхнувся і приязно кивнув головою.

Новим відвідувачем був той самий молодик, якому він допоміг видертися на трамвай. Разом з ним була вродлива чорнява дівчина. Прибулий теж всміхнувся Іштванові.

— З ким ти привітався? — спитала Естер.

— Так, один незнайомий, — відповів Іштван. — Коли йшов до тебе, він скочив на той же трамвай, що я, і я допоміг йому.

Того ж дня у Єви був вихідний. О пів на десяту вона мала зустрітися з Фреді. Дівчина дуже нервувала і боялася цієї зустрічі. Від капітана вона досі нічого не добилася. А Фреді цікавиться саме ним. У Єви з деякого часу було таке відчуття, що за нею стежать, хоч поки що це нічим не підтверджувалося. Вона суворо дотримувалась правил конспірації. Проте страх перед можливим провалом не залишав її.

Єва переодяглась. Вимкнула світло і довго вдивлялася у вікно в скверик перед будинком. Ніщо не викликало підозри. Повільно зійшла по сходах. Перед ворітьми обережно оглянулася. Скверик був тихий і безлюдний, тільки з вулиці Пожоні долинали дзвінки трамваїв і гуркіт автомашин. Вона вийшла на вулицю Пожоні. На трамвайній зупинці затрималася. По її картатій парасолі лопотіли дощові краплі. Нікого поблизу не було. Єва заспокоїлась, вийшла на бульвар. Біля зупинки автобуса постояла. Пропустила два автобуси. «Ні, не стежать, — вирішила. — Коли б стежили, були б десь поруч». Попрямувала назад, на вулицю Шандора Фюрста і завернула в кінотеатр «Дунай». Навіть не розгорнула квиток, щоб узнати, де її місце. Перед обідом, коли конверт з квитком кинули через щілину в дверях у коридор, вона прочитала лише, що має йти на останній сеанс.

Нудьгуючи розглядала в фойє рекламні щити, анонси майбутніх кінофільмів. Дочекалася другого дзвінка і тільки після цього увійшла в зал. Її місце було у двадцять четвертому ряду, другий стілець з краю. Зал був переповнений, тільки місце поруч з нею було вільне. Фреді запізнювався. Вже почалися кадри основного фільму, коли дівчина відчула, що хтось сів поруч. Це був не Фреді. Його вона пізнала б за характерним запахом лавандових духів. Серце її калатало. Раптом незнайомий взяв її за руку і поклав на долоню ключ. Ще кілька хвилин посидів біля неї, потім підвівся і вийшов. Єва глибоко зітхнула. Вона знала, що значить передача ключа. Фреді викликає її на розмову у свою віллу. За кілька хвилин до кінця сеансу вона вийшла з залу.

На таксі під'їхала до вілли.

— Не стежили за тобою? — спитав Фреді — високий чоловік в окулярах. На вигляд йому було років сорок.

— Ні, — ледве чутно відповіла Єва.

— Сідай.

Дівчина плюхнулась у зручне крісло біля каміна і з острахом глянула на Фреді.

— Що з тобою, чого ти така злякана? — спитав той і по-дитячому мило всміхнувся дівчині.

— Ні, нічого, — збрехала дівчина і зашарілася.

— Тоді гаразд, — сказав Фреді, все ще всміхаючись, і сів навпроти дівчини.

Єва догідливо глянула на співрозмовника. Фреді в задумі гладив своє квадратне, трохи випнуте вперед підборіддя. У нього були довгі, як у піаніста, пальці з старанно зробленим манікюром. Одягнений у простий сірий костюм з синьою краваткою в дрібних візерунках. Єва завжди бачила його тільки в костюмі сірого кольору. Фреді одягався завжди просто. Часто їй спадало на думку, що він, можливо, священик, тому дає перевагу одноманітним, нудним кольорам.

— Ну, що нового? — порушив тишу Фреді. На цей раз за окулярами всміхалися лише його карі очі.

— Нічого нового не довідалась, — відповіла дівчина. — Ніяк не доб'юсь, щоб капітан призначив мені побачення. Він якийсь дуже пасивний…

— Це погано, Єво! Дуже погано. Час минає, а ми тупцюємо на місці… Ми повинні будь-що здобути цей план… так… так… будь-що!

— Порадь мені, як бути? Не моя вина, що він не цікавиться мною, — сказала дівчина.

— Інших новин немає?

— Більше нічого не знаю.

— Зрозуміло, люба Єво… Як почуває себе наш друг Фері? Ви все ще сваритеся з ним?

— Ні, ні… іноді він бурчить, але взагалі…

— Так. Фері — спритна людина. Старий лис… — засміявся Фреді. — Про мене він нічого не розповідає? Не казав, з якого часу ми знайомі з ним? Бо старий любить іноді базікати.

— Мені він нічого не говорив, — відповіла дівчина.

— І ти теж не розпитувала його про мене?

— Ні.

— Це правильно! — похвалив її Фреді. — Бо я не люблю, коли хтось цікавиться моєю особою. — Він розкотисто засміявся. — Це вже в мене така погана звичка.