Чтение онлайн

Коли я піднімався на майданчик, то побачив, що Елігу лізе за мною по драбині. Біля «Рабатбая» поява бібліотекаря Найвищої Ради викликала сміх. Елігу розгубився, зачепився своїм довгим плащем за кавалок стріли, що стирчав з мотка линви, й упав. Вої зареготали.

Тоді Хризохір-Неборак узяв нагай і поклявся Апостолом Павлом, кажучи:

— Якщо ще хтось із вас, смердючих неуків, посміє сміятися з ученої людини, я напишу цим батогом на ваших сідницях найдовші з постанов Вселенських Соборів!

Реготуни принишкли, а рабі Елігу підійшов до щілини між бронзовими плитами і подивився на бойовисько внизу. Там ветерани Ашк-Келефа добивали останніх гузів, яким пощастило залізти на мур. Напевно, червоний плащ бібліотекаря привернув увагу гузьких лучників. Стріла поцілила Елігу в руку і в мене стало одним пораненим більше.

Небо тим часом набуло кольору хворого обличчя аскета. Навіть для мене, людини необізнаної у військовій науці, стало зрозумілим, що дияволосповідники зазнають поразки. Штурм видихався, ворожі балісти ще кидали в Саргиш запалювальні бомби, але більшість пожеж загасили особливі «водяні загони» з жителів плавнів. Було ясно також, що на другий штурм орда, збита з різних племен і народів, навряд чи наважиться. Неборак говорив нам:

— Степові люди воюють до першої поразки.

І тоді сатанинські жерці заспівали незнаною мовою молитви до Ворога і винесли перед Вежу закриті ноші з потворою.

І нелюдський, незрозумілий жах здавив тісним арканом захисників Міста. Опустилися руки що підносили каміння до баліст і катапульт, стріли з натягнених луків полетіли в нікуди, і сказав Неборак:

— Смерть прийшла!

Я впав, скоцюрбившись біля Елігу; побачив Вахлу, який плакав немов дитина; і було мені в ту хвилину видіння.

Здалося, що стою я перед ідолами Желянської виті у Києві, і поряд зі мною стоїть великий жрець Овой, і ми обидвоє говоримо молитву:

І бачив я, що ожили кам'яні очі ідолів, і дивним голосом було мені об'явлено:

— Сину землі Київської, онуче святих родів Півночі. Як Єдиний дав тобі знання Чотирилітерника, так дає благословення діяти!

Видіння щезло — я побачив очі Василиска. Старий грек дивився на мене, і в ту мить ми зрозуміли один одного. Я встав і взяв з купи каміння один великий, кубічної форми пісковик. Грек дав мені шматок крейди і я написав на камені Приховане Ім'я. А Василиск накреслив осьмикінцевий хрест. І вдвох ми поклали камінь у кошик балісти.

Коли гузи в переможному мовчанні полізли на мури Саргишу, де остовпілі захисники дивилися один на одного, обертовий важіль «Рабатбая» вдарив по регулюючому брусу і камінь полетів у небо…

Як розповідали, саме в цей час на вежу Шах-Лон, найвищу в Саргиші, піднявся голова Хак-Кахалу рабі Ієгуда. Він не дивився на ратне поле, не дивився на мури і вежі; він дивився у Небо. Він сказав: «Нехай жертва одного допоможе всім!» — і, знявши з ланцюга священну табулу першосвященика, кинув знак своєї влади у рів зі смердючою водою. І зійшов на нього дух з Неба, і прорік він: «Кожну тисячу років на берегах Великої Ріки будуть вставати на прю Зірка і Свастика. І коли знеможуть обидві — прийде Месія!»

…Камінь упав на ноші з потворою як посол долі — і розтрощив їх. Нелюдський крик пролунав над Степом — не в змозі підвестися до Неба, цей крик розтікся по землі, просотався крізь її отвори до глибини Безодні, а в ній Ворог сущого заскреготав чорними зубами. І Число Звіра розсілось посеред Саргишу.

Як довга багатоголоса луна того крику, піднялося сірою хвилею розпачливе волання сотень сатанинських жерців; і надія їхня вмерла, а залишки потвори вони спалили.

…А я дивився, як конає від отруйної стріли вой-буртас. Елігу втішав його, витираючи рукавом свого червоного плаща смертну вологу з чола страждальця. І всі наступні події того дня втікли від моєї цікавості, бо, втомлений, я заснув у затінку «Рабатбая».

Не бачив я, як за велінням Ашк-Келефа десять тисяч кіннотників під проводом Рустама вдарили у тил північного табору дияволосповідників; не бачив, як підкуплений хазарами Урса-ябгу напав на угрів і вбив кагана Д'юлу, як загинув у двобої з Рустамом самозваний каган Абайка-ябгу; як були посічені цілими загонами гузи й булгари, оточені арсіями під муром Саргишу; як шість тисяч угрів віддало життя, боронячи свій табір…

Коли настав ранок двадцять четвертого дня місяця Сріблястих Вовків, Урса-ябгу привів до Ашк-Келефа гарем Абайки. Великий Шалішин уважно оглянув жінок покійного ватажка і відібрав для свого дому двох наймолодших. Потім передав Урсі пергамент із печаткою Найвищої Ради, де той визнавався володарем гузів, підлеглих Раш-Хазарі. Ашк-Келеф наказав йому виловити всіх жерців-дияволосповідників і всіх, хто їв разом з ними людське м'ясо. Урса-ябгу поклявся передати суддям Міста всіх людожерів і зруйнувати Чорну Вежу. А старшого сина свого він віддав начальникам синагог, щоб ті обрізали малого за заповітом Авраама і навчили іудейської віри.

Найвища Рада заборонила обертати у рабство жінок і дітей степовиків, що були в обозі, але всю худобу, яка йшла за військом Абайки, чабани відігнали у царські загони.

А біля полудня стало відомо, що через Семендерську браму Ханбалику у Місто ввійшла гвардія на чолі з царем Ніссі Першим. Коли ця звістка досягла мурів Саргишу, Ашк-Келеф зняв із шиї сапфіровий ланцюг Великого Шалішина й Намісника. Війна закінчилась.

Я, стомлений і важкий від вина перемоги, пішов над вечір у Ханбалик, щоб розповісти Мелхиседекові про події тих дев'яти діб, які назавжди прив'язали до Котячої вежі мою пам'ять рубіновими ланцами страху і крові.

Той вечір був золотий і прозорий, як видіння Іоанна Богослова про Небесний Єрусалим. Сонце втікало від поглядів до західного обрію, багрянець і онікс якого орамляли бірюзовий небесний келих коштовною радістю юного Всесвіту, що в його кольорах не народилося ще зло.

Радісно кричали в мінаретах Саргишських мечетей муедзіни. Північною дорогою Східного Міста до мурів йшли святково вбрані іудеї, підмітаючи порох вулиць золоченими китицями довгого одягу. На пагорбі Хен-Баш сповідники Тангри розпалили священне вогнище, а їхні кудлаті волхви вели до пагорба жертовних песиків із шерстю кольору печеного яблука. Радість мешканців Міста була така всевибачальна, що наглядачі Найвищої Ради не чіпали тих поган. Торгівельні громади в караван-сараях виставили довжелезні столи з вином та наїдками — саргишська біднота мала дармову вечерю. Навіть повії віддавалися в той вечір за чверть ціни.