Чтение онлайн

— Чи не можна було б використати наші човни? — сказав Сурат.

— Я про це вже думав, — промовив Гудас, — але рифи не пропустять човен біля берега. Доведеться вийти в море, тільки звідти через ті самі рифи не можна буде повернутися.

— Спробуємо тоді ось що, — сказав Сагур. — У нас часто навантажували і розвантажували корабель конвейєром, тобто ставали в ряд і передавали речі один одному в руки. Ну, а тут конвейєр доведеться зробити довгий.

Мені здається, робота піде швидше. Скільки може бути кілометрів до нашого складу?

— Та не більше п'ятнадцяти, але… — почав Сідан.

— Добре, — перебив його Сагур. — Тепер поділимо ці п'ятнадцять кілометрів на сто відрізків. Вийде по сто п'ятдесят метрів на кожного. Розставимо людей так, щоб у легких місцях припадало двісті метрів на чоловіка, а в важких п'ятдесят і навіть менше, інакше кажучи — щоб кожному потрібен був однаковий час на свій відрізок. Тепер скажіть: скільки треба часу, щоб швидко пройти двісті чи двісті п'ятдесят метрів?

— Вважаючи, що за годину можна пройти шість кілометрів, на один кілометр припадає десять хвилин, а на двісті метрів виходить дві хвилини, — вирахував Сідан.

— Дамо п'ять хвилин туди і назад. Значить, там, на місці, через кожні п'ять хвилин одержуватимуть п'ять гвинтівок. За годину це дасть шістдесят, а за десять годин, враховуючи відпочинок, буде шістсот замість теперішніх двохсот п'ятдесяти.

— Ого! Одразу в два рази більше! — сказав Гудас.

— Зажди, це ще не все, — з виглядом ученого викладав далі Сагур. — Коли треба буде, ми зможемо відпочивати лише чотири години, а працювати всі двадцять.

— І вночі?

— І вночі! Бо кожен товариш весь час буде на своєму місці. Матиме свої речі, навіть притулок, розкладе багаття; крім того, він так вивчить свій відрізок шляху, що й з заплющеними очима зможе пробігти ці двісті чи скільки там кроків. За таких умов ми збільшимо кількість гвинтівок принаймні до тисячі за день. А коли щось буде загрожувати, то й до двох тисяч.

У Гудаса аж очі заблищали від захоплення.

— Ну й молодець ти, Сагур! — ляснув він його по плечу.

— Навіть і за таких умов доведеться працювати місяців зо два, — задумливо сказав Сурат. — Невідомо, чи встигнемо все сховати, бо нас шукають. Але що було б без цього?

Зараз же зібрали загальні збори, пояснили становище, ознайомили з підрахунками і запропонували новий план.

— Навряд чи за таких умов встигнемо перенести всю зброю. Пам'ятайте, що тільки та гвинтівка наша, яка буде на нашому складі, а решта кожного дня може загинути, — закінчив Гудас.

Треба сказати, що досі ніхто як слід не уявляв собі становище. Ніхто і не подумав, що буде потрібно стільки часу для закінчення роботи. Кожному здавалося, що за кілька днів вони все зроблять, а там хай собі шукають. Крім того, бачачи навколо таке безлюддя, вони якось мимоволі забули про те, що може загрожувати небезпека. Звідки вона візьметься? З моря — безпечно, вони в цьому вже переконалися, а з землі — тим більше. Тільки тепер вони побачили, яка велика робота залишається, і серйозно подумали про те, що не завжди може бути так тихо, як тепер. В один голос усі вимагали працювати без перепочинку не менше двадцяти годин.

Весь наступний день пішов на підготовку. П'ять чоловік поставили, щоб складати і впорядковувати речі в підземеллі, дванадцять залишили на кораблі для вивантаження, а сто чоловік розставили по дорозі, як казав Сатур. Кожному дали теплий одяг, харчі; в тих пунктах, де не було води, поставили її в банках і пляшках. Два чоловіки з корабля повинні були обходити «фронт» щодня і задовольняти потреби товаришів.

Усіх попередили, що, можливо, доведеться стояти на місці кілька тижнів і харчуватись як-небудь, навіть без гарячої води. Та чи звикати яванцям до цього?

Нарешті, все було закінчено. До заходу сонця лишалася ще година. Всі з нетерпінням чекали моменту, коли можна буде пустити «машину» в хід.

Але «інженер» Сагур попередив:

— Не забувайте, що останній одержує посилку тільки через чотири години, коли буде темно.

— Нічого, нічого! — загули всі. — Пустимо хоч кілька посилок, зате останні завтра почнуть пізніше на чотири години.

На спробу послали п'ять штук, попросивши повідомити, як іде справа, особливо в середніх. Перші відповіді показали, що в деяких місцях були перебої, але частково це пояснювалося темрявою. А відповіді останньої ланки можна було чекати лише через вісім годин.

Назавтра першу посилку відправили о третій годині ночі, щоб там одержали її о сьомій, а «інженер» сам пішов по фронту. Довелося подекуди поправити, пересунути декого ближче чи далі, але взагалі машина працювала непогано. Самі товариші були дуже зацікавлені і бігали так, що після полудня посилки почали поступати на місце навіть через кожні три хвилини. Працювати весь час так, звісно, не можна було. За день зробили три відпочинки по годині, але зате самі товариші попросили для спроби пустити «машину» і вночі. Цього разу і в темряві вона працювала добре. Спинилися о дванадцятій годині.

День у день тривала вперта, невпинна робота. Припинялася вона на чотири-п'ять годин уночі або в дощ. Ось уже тиждень простояли товариші на своїх місцях, потім і другий. Під час відпочинку одразу ж падали на землю і засинали. Але ніхто не скаржився, ніхто не вимагав більшого відпочинку.

Живучи самотньо в лісі, кожен відчував себе ланкою одного великого ланцюга. Кожен знав, що коли ланка зіпсується, то спиниться вся машина. І кожен знав, що робить усе це добровільно, не для себе і не для хазяїв, а для всіх.

Одного разу конвейер несподівано зупинився. Потім надійшла «телеграма», що біля фронту з'явилися два тубільці і товариші «обробляють» їх. Потім друга телеграма: тубільці йдуть допомагати.

Через деякий час з'явилося двоє людей і, видно, з радістю помітили, що тут, починаючи від капітана, усі свої.

— Товариші! — звернувся до них Гудас. — Ось ваш корабель, ваша зброя, допоможіть нам впорядкувати її.

Ці прості слова, очевидно, справили на них сильне враження.