Чтение онлайн

— Це ганьба, ганьба! — повторював професор.

«…Обвалені вежі й маківки, зруйновані фортеці, потрощені колонади, покалічені колоси, носові частини кораблів, рештки чудовиськ, скелети титанів — це велетенське нагромадження своїми обрисами й проваллями нагадувало щось гігантське і трагічне. Далечінь була такою прозорою…»

— Справжня ганьба, — все ще вигукував роздратований Ле Меж, гримаючи кулаком об стіл.

«…Далечінь була такою прозорою, що, здавалося, кожен контур перед самими очима, безмірно збільшений контур скелі, яку жестом творця показала мені з вікна Віоланта…»

Затремтівши, я закрив журнал. Біля моїх ніг круто здіймалася над золотистим садом, червоніючи під сонцем, біла скеля, яку показала мені Антінея в день нашого першого побачення.

— Ось де кінчається мій обрій, — сказала вона. Шал Ле Межа досяг апогея.

— Це гірше, ніж ганьба, це підлість.

Мені хотілося задушити його, щоб примусити замовкнути. Він вхопив мене за руку:

— Прочитайте, мосьє, не треба бути надто обізнаним, аби переконатися, що ця стаття про античну Африку — зразок некомпетентності, пам’ятка невігластва. І підписана знаєте ким?

— Відчепіться! — грубо сказав я йому.

— Так от, вона підписана Гастоном Буасьє. Ось так, мосьє! Гастон Буасьє, кавалер ордена Почесного легіону, викладач вищої Еколь нормаль, неодмінний секретар Французької Академії, член Академії красних мистецтв, один з тих, хто відхилив тему моєї дисертації, один з тих… Бідолашний університет, бідолашна Франція!

Я більше не слухав кого. Я знову заходився читати. На чолі виступив піт. Але мені здалося, що в голові посвітлішало, наче в кімнаті, де відчиняють одне за одним вікна. Поволі поверталися спогади, немов голуби на крильцях до голубника.

«Тепер усю її пойняв трепет, її очі розширилися, ніби їх сповнило жахом страхітливе видіння.

— Антонелло, — прошепотіла вона.

І ще кілька секунд неспроможна була вимовити й слова.

Я дивився на неї з невимовною тугою і страждав до глибини душі, бачачи, як скривлялися її любі вуста. Примара, що стояла в її очах, віддзеркалювалася в моїх, і я знову бачив бліде, змарніле обличчя Антонелло, часте тремтіння його вій і хвилі жаху, що стрясали його довге, виснажене тіло, наче слабку тростину».

Не читаючи далі, я кинув журнал на стіл.

— Це саме зоно, — сказав я.

Я розтинав сторінки ножем, яким Ле Меж різав мотузки, розгортаючи пакунок. Це був короткий кинджал з держаком чорного дерева. Такі ножі туареги носять у піхвах на браслеті, ніби прикутими до м’язів лівої руки.

Я поклав його до просторої кишені мого фланелевого доломана й вирушив до дверей.

Уже на порозі почув вигуки Ле Межа:

— Мосьє де Сент-Аві! Мосьє де Сент-Аві! Я обернувся.

— Будь ласка, маленьке уточнення.

— У чому річ?

— О, дрібниця. Вам відомо, що мені доручено писати етикетки для зали з червоного мармуру…

Я підійшов до стола.

— Знаєте, я раніше не з’ясував у пана Моранжа дату й місце його народження. А потім не мав нагоди, бо більше не бачив його. Тож змушений звернутися до вас. Можете дати мені таку довідку?

— Можу, — сказав я дуже спокійно.

Він вийняв з коробки одну з багатьох великих етикеток з білого картону і вмочив перо в чорнильницю.

— Отже, пишемо: номер 54… Капітан?

— Капітан Жан-Марі-Франсуа Моранж. Спершись на край стола, я помітив на моєму білому рукаві пляму, маленьку червоно-коричневу пляму.

— Моранж, — повторив Ле Меж, дописуючи ім’я мого товариша. — Народився у…

— Вільфранші.

— Вільфранш. Рона. Якого числа?

— 14 жовтня 1859 року.

— 14 жовтня 1859-го. Гаразд. Помер у Хоггарі 5 січня 1897 року. От і все. Щиро вдячний, добродію, за вашу люб’язність.

— До ваших послуг, шановний.

Після цього я залишив Ле Межа.

У мене вже визріло рішення, і, повторюю, я був абсолютно спокійний. Але, йдучи від Ле Межа, відчув потребу трохи відкласти його здійснення.

Спочатку я блукав коридорами. Потім, опинившись неподалік своєї кімнати, попрямував до неї й увійшов. Там, як завжди, була нестерпна спека. Я сів на диван і почав міркувати.

Кинджал у кишені заважав мені. Я витяг його й поклав на підлогу.

Це був міцний кинджал з ромбовидним лезом. Між ним і держаком виступало кружальце з жовтогарячої шкіри.

Він нагадав мені срібний молоток. З якою легкістю я тримав його в руці, коли вдарив…

Усі подробиці цієї сцени напрочуд виразно постали перед моїми очима. Але я не здригнувся. Мабуть, рішення вбити підбурювачку злочину давало мені змогу спокійно викликати в уяві його страхітливі деталі.

Розмірковуючи над своїм вчинком, я лише дивувався, а не засуджував себе.

«Ну що ж, — подумалося, — цього Моранжа, котрий ще змалку, як і всі інші діти, завдавав неньці прикрості своїми хворобами, я вбив. Це я вкоротив йому віку, заразом зруйнувавши це джерело кохання, сліз, подоланих спокус, що є людським існуванням. Справді, надзвичайна пригода!»

Оце й все. Ні страху, ні докорів сумління, ні цього шекспірівського жаху, який іде за вбивством і тепер примушує мене, скептика з притупленими почуттями, тверезого, тремтіти, коли я вночі залишаюся один у темній кімнаті.

«Отже, час настав, — подумав я. — З цим треба кінчати».

Я підняв кинджал і, перш ніж сховати до кишені, зімітував удар. Усе було гаразд. Я міцно тримав держак.

Ніколи раніше я не ходив до покоїв Антінеї без супроводу; першого разу це був білий таргієць, другого — гепард. Проте я дуже легко знайшов шлях. Біля дверей із світляною розеткою зустрів таргійця.