Чтение онлайн

— Андре, — сказав я, мертвотно збліднувши, — я забороняю тобі…

Він випростався на повен зріст.

— Що таке? Хіба я не заборонив тобі говорити про Таргі? Тож, гадаю, маю повне право…

— Андре!

Тепер він глузливо дивився на стіну, де висів портрет, маленька копія якого щойно спричинила цю прикру

сцену.

— Ну, ну, прошу тільки, не гнівайся. Але, між нами кажучи, вона трохи щупла.

І доки я встиг відповісти, він вийшов, наспівуючи почутий непристойний рефрен:

У Бастілії, в Бастілії,

Кохають палко, кохають палко

Шльондру Ніні.

Протягом трьох днів ми не перекинулися жодним словом. Моє роздратування було безмежним. Хіба ж я винен у його лихих пригодах? Чи в тому, що з кожних двох моїх фраз одна сприймалась як натяк…

— Таке становище нестерпне, — сказав я собі. — Воно не може тривати далі. Воно має змінитися незабаром.

Через тиждень після сцени з фотографією надійшла пошта. Кинувши лише побіжний погляд на зміст «Zeitschrift…», німецького журналу, що про нього вже згадував, я мало не підскочив від здивування. Там було надруковано: «Подорож і відкриття, здійснене двома французькими офіцерами, ротмістром Моранжем і старшим лейтенантом де Сент-Аві у Західній Сахарі».

Тієї ж миті я почув голос свого товариша:

— Є щось цікаве в цьому номері?

— Ні, — сказав я недбало.

— Покажи.

Я послухався. Що мав робити?

Як мені здалося, переглядаючи зміст, він зблід. А проте сказав без найменшого хвилювання в голосі:

— Ти даси мені журнал, правда?

І вийшов, виклично глянувши на мене.

День поволі минав. Я побачив його лише увечері. Він був веселий, дуже веселий, мені аж млосно стало від його веселості.

Пообідавши, ми вийшли на терасу й сперлися на балюстраду. Звідси широко розгортався краєвид пустелі, яка на сході вже танула в сутінках.

Андре порушив тишу:

— До речі, я повернув тобі журнал. Маєш рацію, нічого цікавого.

Здавалося, ніби він розважається.

— Що з тобою? Що, зрештою, з тобою?

— Нічого, — відповів я, і мені перехопило горло.

— Нічого? Хочеш я скажу, що з тобою? Я благально дивирся на нього.

Він знизав плечима і, здається, знову повторив:

— Ідіот.

Швидко западала ніч, лише південний берег ріки Міа ще світився. Несподівано з-за скель долинуло жалібне виття шакала.

— Коли діб [11] плаче без причини, це погана прикмета, — сказав Сент-Аві.

І безжально додав:

— Отже, ти не хочеш розмовляти?

Я ледве спромігся вимовити жалюгідну фразу:

— Який гнітючий день! Яка тяжка, тяжка ніч!.. Не впізнаєш самого себе, не розумієш…

— Так, — почув я далекий голос де Сент-Аві, — тяжка, тяжка ніч. Якщо хочеш знати, така ж тяжка, як та, коли я вбив капітана Моранжа.

— Отже, я вбив капітана Моранжа, — сказав мені Андре де Сент-Аві наступного дня в той самий час і на тому самому місці, що й учора, з абсолютним спокоєм, який ніяк не відповідав страшній ночі, проведеній мною.

— Чому я сказав це тобі? Не знаю, може, вплинула пустеля. Чи здатний ти витримати тягар цієї сповіді й наслідки, що їх вона може спричинити? Не знаю цього. Майбутнє покаже. А сьогодні незаперечним є те, повторюю, що я вбив капітана Моранжа.

Я вбив його. А якщо тебе цікавить, за яких обставин це сталося, то не завдаватиму собі зайвого клопоту вигадуванням романтичної історії, не розповідатиму в натуралістичній манері, з якої тканини були пошиті мої перші штани або, що подобається неокатоликам, як часто в дитинстві я сповідався і чи мав від цього втіху. Не хочу виставляти усе напоказ. Отже, ти погодишся з тим, що я почну з мого знайомства з Моранжем?

Але передовсім скажу, що, хоч це знайомство забрало в мене спокій і позбавило репутації, я не шкодую. Взагалі йдеться не про те, що я виявився поганим другом; убивши його, я довів свою найчорнішу невдячність. Лише завдяки йому і його захопленню наскельними написами моє життя стало цікавішим, ніж жалюгідне існування моїх товаришів у Оксоні чи деінде.

А тепер звернуся до фактів.

Уперше я почув ім’я Моранжа в Арабському відділі в Уарглі, де служив лейтенантом. І мушу сказати, що це стало причиною мого поганого настрою. Час був тоді неспокійний. Султан Марокко приховував свою ворожість. У Туаті, де вже було задумано вбивство Флаттерса і Фрескалі, його величність підтримував підступи наших ворогів. Саме Туат став центром змов, грабунків, зрад і одночасно місцем, де діставали харчі невловимі кочівники. Губернатори Алжіру Тірман, Камбон і Лафер’єр домагалися окупації цього району. Військові міністри поділяли їхню думку… Але був ще парламент, який орієнтувався на Англію, Німеччину, особливо ж на «Декларацію прав людини й громадянина», яка проголошувала священне право на повстання, коли б навіть повстанці були дикунами, які радо відтяли б вам голову. Військова влада мусила нишком збільшити гарнізони на Півдні, створити ноеі форти: Беррезоф, Гассі-ель-Міа, форт Мак-Магон, форт Лаллеман, форт Мірібель… Але, як каже Кастріс, «кочові племена впокорюють не борджі, а потреби черева». Таким черевом був оазис Туат. Конче треба було переконати цих паризьких адвокатів у необхідності заволодіти оазисом Туат. Найкращий засіб — змалювати їм справжній стан інтриг, які замишлялися проти нас.

Головними ініціаторами тих інтриг були й залишаються сенусити, мудрого вождя яких наші війська змусили перебратися за кілька тисяч льє звідси, до Шімедру в Тібесті. У декого (кажу «декого», щоб не виглядати нескромним) з’явилася думка розшукати сліди цих племен на їхніх улюблених шляхах: Рат, Темассінін, долина Аджемор та Ін-Салах. Як бачиш, починаючи від Темассініна, це майже той самий шлях, яким 1864 року йшов Жерар Рольфс.

Я вже набув певної популярності завдяки моїм двом подорожам — до Агадеса й Більми. Серед офіцерів я вважався одним з найкращих знавців сенуситів. Тому мені й доручили це нове завдання.

Подумалося, що можна було б одним ударом убити двох зайців: по дорозі оглянути північний Хоггар, щоб переконатися, чи тривають добрі стосунки між туарегами з Агітаргена і сенуситами, як і тоді, коли вони об’єдналися для вбивства учасників експедиції Флаттерса. Зі мною відразу погодилися. Зміна первісного маршруту полягала ось у чому: діставшись Ігельасхема, що в 600 кілометрах на південь від Темассініна, я мав, замість того щоб попрямувати до Туату шляхом через Рат до Ін-Салаха, вирушити до узгір’я між Муйдіром та Хоггаром і йти далі на південний захід до Шіх-Салаха. Звідти мені слід було повернути на північ, до Ін-Салаха через Судан і Агадес. Це був гак на 800 кілометрів. Але яке це мало значення в подорожі, що дорівнювала близько 700 льє. Проте це давало змогу найкраще простежити шляхи, якими наші вороги сенусити з Тібесті й туареги з Хоггара прибували до Туата. В кожного дослідника своя скрипка Енгра [12] , і я подумав про можливість поцікавитися геологічною будовою плато Егере, про яке так безнадійно мало повідомили Дювейр’є та інші [13] .

Все було готове для мого від’їзду з Уаргли. Це означало небагато: три мехарі — мій, мого супутника Бу-Джема, вірного шаамби, що супроводжував мене у довгій подорожі до Аїру (він служив мені не так провідником, бо я сам добре знав місцевість, як погоничем верблюдів), і третій верблюд, який ніс запаси продуктів і питної води. Бурдюки були невеликі, бо я заздалегідь визначив зупинки, де на нас мали чекати криниці.

Люди пускалися в такі подорожі, звичайно, беручи з собою сотню солдатів і навіть гармату. Я ж, дотримуючись традиції Дулса і Рене Кайє, вирушив сам.