Чтение онлайн

— Багато галасу навколо цих реструкторів, — сказав Максим. — У нас в лабораторії також іде мова про них майже щодня. Дехто вважає, що вони розбестять людей. Настане кінець усій людській культурі. А що, коли правда?

— От ви нам і допоможете встановити істину. Бачите, яку важливу роботу вам доручає Рада.

Ольга ще раз перезирнулася з Максимом, зітхнула і спитала:

— Чому ви мед не їсте? Киш! (Це стосувалося ос.) Накладайте, не соромтеся. (Це знову до Бхасура.)

Виходячи, він поставив на стіл сірий товстелезний ящик, схожий на маленький сейф. Якщо треба було створити предмет, більший за розміром, ніж порожнина ящика — із верхніх кутів висувалися пружні сріблясті вуха з чашечками на кінцях. До ящика було додано величезний том, надрукований дрібним шрифтом, під назвою: “Каталог предметів централізованого розподілу. Експериментальна група “Диво”.

Похваливши сир, мед і домашнє печиво, Бхасур підбадьорливо усміхнувся і полетів на своєму білому гравіході. Під час зльоту його обстріляв із “пугача” Родіон, гордий своєю перемогою над цілим військом кропиви.

Максим сидів перед ящиком реструктора, в задумі гортаючи том каталога. Тоненька Ольга пригорнулася ззаду, сховавши підборіддя в його кучерях і обнявши руками шию чоловіка.

— Ну, що нам треба? Чого нам не вистачає? — запитувала вона, сміючись над розгубленими гримасами Максима.

А він читав, частенько приєднуючись до сміху дружини:

— “Стержні графітові для реактора такого-то типу”… “Віконниці візерунчаті, із с. Холмогори, 16-те століття”… “Будівельна машина…” “Сумка жіноча, із крокодилової шкіри”… Чи не потрібні нам стержні?

— Ні, — реготала Ольга. — Бідний крокодил, обдерли його на сумку!

— Гаразд, давай далі… “Тришвидкісна м’ясорубка, продуктивність до 25 кг/год”. Що нам, вовчу зграю годувати? “Сокира…” Ти лишень послухай! “Сокира із Оружейної палати Московського кремля. 15-те століття, робота міланських майстрів, золото, слонова кістка”, так, так… Чи не подарувати Розсохіну? Він любитель антикварних речей. Далі…

— “Фауст” Кристофера Марло, Лондон, видання 1789 року”, — прочитала Ольга, — “Форма для печива “Привіт”… “Футбольний м’яч”… “Філігранні сережки, срібло, бірюза”… “Ходова частина гравіходу Д-108, в комплекті з автоматом, що реагує на перешкоди”…

Гортали знову, спочатку водили пальцями по рядках. Вдалині войовниче горлав Родіон, зображаючи кулеметну стрілянину.

Перед ними стояв ящик, який знімав квантові копії з будь-якого предмета, переліченого у каталозі, — копії, що зовсім не відрізнялися від оригіналу. Натиснувши кнопки, вони могли зробити антикварні меблі і лисячі шуби, деталі машин, взуття, скляночки з морозивом і лазери, інфрачервоні біноклі, військову форму держави Коста-Ріка (XX століття), диван із дзеркалом на спинці чи порцію кахельних плит для басейну, риболовецький ультразвуковий “манок” або набір слайдів “Пам’ятники Грузії”, переносний катер на повітряній подушці, шпаківню, 200 типів електронно-обчислювальних пристроїв, відріз срібної парчі, зефір у шоколаді, кавомолку, бібліотеку з 100000 томів…

— Ага! — раптом переможно вигукнув Максим, і його палець затримався на одному з рядків. — Як це ми раніше проґавили! Дивися, ластівко: “Мікротом [12] квантовий для генних операцій, особистий екземпляр Мейсснера, 2097 рік”. Ось це я беру. Старина Мейсснер сам зібрав його, і відтоді в жодного генного інженера не було кращого інструмента. Отож тепер я король! У лабораторії всі полопаються од заздрощів…

— Не полопаються, — заспокоїла Ольга. — Той же Розсохін гляне на тебе улесливо, і ти подаруєш йому такий само. Й іншим теж.

— Там побачимо, — сказав Максим.

Натиснув на кнопку, через секунду він витягнув з ящика мікротом, цмокнув Ольгу і побіг в лабораторію — випробовувати новий інструмент. Ольга ж сиділа ще довго, майже до заходу сонця, зварила собі нову порцію чаю. Як людина розсудлива і запаслива, вона зробила близько десятка кришталевих розеток для варення (Родіон б’є їх немилосердно, а їсти з пластмасових не так приємно), потім подарувала собі запас фотопаперу й декілька чудових об’єктивів — Ольга працювала фотографом у журналі мод. Нарешті, поміркувавши, що непогано було б почитати перед сном що-небудь легеньке, вона вийняла з реструктора збірник старовинних повістей про сишиків і злочинців — колись вони називалися детективними…

Було зовсім темно, коли повернувся Максим, сяючи блаженством і потираючи руки на ходу. Розсохін не тільки зазирав у вічі, але й обіцяв віддати за мікротом половину своїх змін на головному регенераторі. [13] Інші не відставали: на ранок Максим мав створити ще шість копій мікротома Мейсснера, зате головний регенератор належав йому неподільно…

Спільними зусиллями вони загнали Родіона спати й лягли самі, посміюючись та обговорюючи план триденної прогулянки на байдарках за маршрутом, запропонованим одним з колег Ольги. А в саду, на дощатому столі, холонув під жасмином ящик, який здатен був завалити всю Землю імператорськими коронами, шоколадом і транзисторними схемами будь-якого призначення.

…Гравіхід спустився, підім’явши кульбаби. Максим з Ольгою відставили недопиті склянки і дивились, як наближається Бхасур. Він йшов по коліна в траві між двома рядами яблунь, з яких вітер уже починав струшувати достиглі плоди. Йшов і дивився, як у ніжній напівпітьмі сутінок пили чай найщасливіші люди на Землі, закусуючи сиром, яблуками і медом. Тільки чайничок для заварки був новий, антикварний, з чорного срібла. Та на кущах жасмину давно обсипалися квіти.

— Сідайте, — сказав Максим. — Можете одразу питати, а потім пити чай. Можете…

— …Але чай я вип’ю обов’язково, — посміхнувся Бхасур, сідаючи й одразу ж присуваючи до себе зелений сир.

— Гаразд, тоді я спитаю, — сказала Ольга. — Як поживає Медичний мозок?

— По-старому.

— Ви хочете сказати, що…

— Так. Без будь-яких змін у сигналах. Все та ж пара людей, найщасливіших на Землі. От лише ваш Родіон спочатку зробив якусь незрозумілу криву, величезний зліт. Потім лінія стрімко пішла вниз… і недавно знову піднялася. До попереднього рівня.

Максим з Ольгою перезирнулися, як змовни ки, — зніяковіло й лукаво.

— Ви вже вибачте нас, Бхасуре… Але в хлопчика нещодавно був день народження, і ми…

— Подарували йому вашу машинку.

— Він спочатку був на сьомому небі, наробив собі рицарських лат, золотих монет… начитався, знаєте…

— А потім йому набридло, і він закинув реструктор, так що ми можемо вам повернути…

— А Родька тепер будує загати на струмку, немов бобер! — рішуче закінчила Ольга і, не втримавшись, пирснула в долоню.