Чтение онлайн

Луїза, не звернувши на нього уваги, схопила за приклад автомата.

— Не вбивай його, Ральфе, не треба!

Раптово Ральф розлютився й на неї.

— Невже ти нічого не розумієш, Луїзо? Він чудово знає що робить! На якомусь рівні він справді розуміє — я бачив це по його клятій аурі!

— Несуттєво, — відповіла вона, і далі тримаючи автомат дулом униз. — Несуттєво, що він розуміє, а чого ні. Ми не повинні чинити так, як вони. Ми не повинні бути такими, як вони.

— Але…

— Ральфе, я хочу відкинути цю зброю, вона гаряча. Я обпалю собі пальці.

— Добре, — сказав він і відпустив автомат одночасно з Луїзою. Той упав на підлогу між ними, і Пікерінґ, що з’їжджав по стіні із засунутими в рот пальцями й осклянілими очима, з прудкістю гримучої змії кинувся до зброї.

Те, що зробив Ральф потім, він зробив без жодної задньої думки і явно без гніву — він діяв інстинктивно, потягнувшись до Пікерінга й обхопивши руками обличчя безумця. Усередині нього щось яскраво спалахнуло — щось, що нагадувало потужне збільшувальне скло. Він знову перемістився вгору, на мить діставшись вище, ніж це вдавалося раніше. У точці найвищого підйому Ральф відчув надзвичайно потужний сплеск, що загорівся всередині його голови й перейшов у руки. Потім, опустившись униз, він почув гуркіт — глухий, але голосний звук, що абсолютно відрізнявся від стрілянини.

Тіло Пікерінґа неприродно сіпнулося, ноги смикнулися вгору з такою силою, що злетів один черевик. Сідниці піднялися нагору, а тоді опустилися. Зуби прикусили нижню губу, з неї почала сочитися кров. Ральф був майже певен, що помітив крихітні блакитні іскорки, які пробігли по настовбурченому волоссю. Пікерінґа відкинуло на стіну. Він уп’явся в Ральфа й Луїзу безглуздим поглядом.

Луїза закричала. Ральф було подумав, що причиною її лементу стало те, що він учинив, але потім побачив, що жінка плескає себе по голові, на яку опустився палаючий шматок шпалери, і від цього загорілось її волосся.

Ральф обійняв її, збив рукою полум’я, потім прикрив її тіло своїм, коли на північне крило обрушився новий шквал автоматних черг. Опираючись вільною рукою об стіну, Ральф побачив, як між середнім і підмізинним пальцями, немов за помахом палички фокусника, у стіні з’явилася діра від кулі.

— Піднімайся нагору, Луїзо! Піднімайся

(негайно!)

Вони перемістилися одночасно, перетворюючись на різнобарвний дим на очах непритомного Пікерінга… А потім узагалі зникли.

— Що ти з ним зробив, Ральфе? На мить ти зник — був угорі, — а потім… Потім він… То що ж ти зробив?

Луїза, завмерши від страху, дивилася на Чарлі Пікерінга, що сидів точно в такій же позі, як і дві жінки в сусідній кімнаті. Величезний рожевуватий міхур слини видувся крізь відкриті губи Пікерінга й лопнув.

Ральф, повернувшись до Луїзи, взяв її за руки трохи вище ліктів і викликав уявний образ: автоматичний вимикач у цокольному поверсі його будинку на Гарріс-авеню. Руки відкрили захисну коробку, потім швидко перевели всі перемикачі в положення «ВИМК.». Він не був упевнений у правильності розуміння — занадто швидко все відбулося, — але вважав, що близький до істини.

Очі Луїзи розширилися, вона кивнула, подивилася на Пікерінга, потім перевела погляд на Ральфа:

— Він сам накликав на себе біду. Ти ж не спеціально так учинив.

Ральф кивнув у відповідь, і тут з підвалу пролунали лементи, які, на його глибоке переконання, він сприймав не слухом.

— Луїзо?

— Так, Ральфе, — і негайно.

Він узяв Луїзу за руки, утворивши замкнуте коло на зразок того, яке вони утворили в лікарні, але тепер їх було двоє й вони не піднімалися вгору, а опускалися вниз, проходячи крізь підлогу, мовби поринаючи в басейн. Ральф знову пережив гостре, немов лезо ножа, відчуття темряви, а потім вони опинилися у підвалі, просочуючись і опускаючись на брудну цементну підлогу. Він бачив закурені пічні труби, снігоприбирачі, прикриті шматком брудного пластику, садовий інвентар, притулений до циліндра, що, мабуть, слугував казаном для підігріву води, і коробки, складені біля цегляної стіни, — консервовані супи, боби, соуси, кава та інші припаси. Усі предмети здавалися примарними, начебто були не зовсім тут, і спочатку Ральф подумав, що це побічний ефект переходу на інший рівень. Потім він зрозумів, що причиною був дим — підвал стрімко наповнювався димом.

У кутку довгого похмурого приміщення скупчилося вісімнадцять-двадцять людей, в основному жінки. Ральф побачив і хлопчика років чотирьох, що притулився до колін матері (на її обличчі були сліди синців, — можливо, результат нещасного випадку, але, з огляду на обставини, таки побої), дівчатко на рік-два старше, що уткнулось матері в живіт… Потім він побачив Елен. Вона притискала до себе Наталі й дмухала в обличчя крихітці, начебто могла так позбавити її від проникаючого в легені диму. Наталі кашляла й заходилася переляканим плачем. Позаду жінок і дітей Ральф розрізнив задимлені сходи, що вели нагору, в темряву.

— Ральфе? Тепер нам варто опуститися на звичайний рівень?

Ральф кивнув, викликав внутрішній спалах і зненацька теж закашлявся, втягнувши в легені їдкий дим. Удвох вони матеріалізувалися просто перед групою жінок біля підніжжя сходів, але на їхню появу відреагував лише хлопчик, який притиснувся до колін матері. У цей момент Ральф був упевнений, що вже бачив малого раніше, але не міг пригадати, де саме, — день кінця літа, коли він бачив, як малий грався з матір’ю в м’яча у Строуфорд-парку, не зринав у його думках.

— Поглянь, мамо! — указуючи на них і кашляючи, мовив хлопчик. — Ангели!

Усередині Ральфа пролунав голос Клото: «Ми не ангели, Ральфе!», потім крізь дим, який усе згущувався, він кинувся до Елен, і далі тримаючи Луїзу за руку. Очі щипало, з них струменіли сльози. Ральф чув, як кашляє Луїза. Елен дивилася на Ральфа поглядом тупого невпізнавання — зовсім як у той серпневий день, коли Ед жорстоко побив її.

— Елен!

— Ральфе?

— Сходи, Елен! Куди вони ведуть?

— Що ти тут робиш, Ральфе? Як ти сюди… — Зігнувшись удвоє, вона зайшлася в приступі кашлю. Наталі мало не злетіла з її колін, але Луїза вчасно підхопила плачучу дитини.

Ральф глянув на сусідку Елен, зрозумів, що та ще менше усвідомлює, що відбувається, і знову затряс Елен за плече.

— Куди ведуть ці сходи?

Жінка оглянулася.

— Це вихід з підвалу, — повідомила вона. — Але все марно. Двері… — Вона знову переломилася навпіл, закашлявшись. Сухий звук дивно нагадував постріли з автомата Чарлі Пікерінга.

— Двері на замку, — продовжувала Елен. — Їх замкнула товста жінка. Я чула, як вона вішала замок. Чому вона це зробила, Ральфе? Як дізналася, що ми спустилися сюди?