Чтение онлайн

Але Ральф так не думав. У нього виникла думка, що обручка Еда наділена силами, які зовсім не зобов’язані вмирати разом із власником. Перстень, знайдений Білбо Баґінсом і неохоче подарований ним своєму племінникові Фродо, здатний був вирушати за власним бажанням куди завгодно… І коли завгодно. Можливо, перстень Еда мав подібну якість.

Не встиг Ральф розвинути цю думку, як Луїза поміняла тапок Елен на затиснуту в його руці річ — зім’ятий шматочок паперу. Вона розправила його й глянула. Її цікавість змінилася смутком.

— Я пам’ятаю цю фотографію, — сказала вона. — Точно таке ж фото в позолоченій рамочці стояло на полиці каміна в їхній вітальні. Воно було сімейною гордістю.

Ральф кивнув:

— Швидше за все, Ед носив фотографію в гаманці. Вона була на панелі управління в літаку. Поки я не взяв її, Ед бив мене, не докладаючи ніяких видимих зусиль. Єдине, що я міг придумати, це схопити фотографію. Коли я взяв її, він забув про Громадський центр і перемкнув свою увагу на них. Останні його слова були: «Поверни їх мені! Вони мої!»

— Але чи звертався він до тебе?

Ральф засунув тапок у задню кишеню штанів і похитав головою:

— Ні. Я так не думаю.

— Елен була в Громадському центрі сьогодні ввечері?

— Так. — Ральф згадав, який вигляд вона мала в Гай-Рідж — бліде обличчя й почервонілі від диму очі. «Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — сказала вона. — Невже не зрозуміло?»

І тепер він справді розумів.

Ральф забрав у Луїзи фотографію, знову зім’яв її й підійшов до сміттєвої урни на розі Гарріс-авеню й Коссат-лейн.

— Ми візьмемо в них інше фото, щоб поставити його на нашу полицю над каміном. Менш формальне. А це… Я не хочу його.

Він жбурнув маленьку грудку в урну, але вітер, вибравши саме цей момент, підхопив фотографію Елен і Наталі своїм холодним подихом. Ральф і Луїза, немов загіпнотизовані, спостерігали за кружлянням знімка. Саме Луїза першою відвела очі. З легкою посмішкою на губах вона подивилася на Ральфа.

— Невже я почула від тебе алегоричну пропозицію руки і серця, чи я просто втомилася? — запитала вона.

Ральф відкрив було рот для відповіді, але на них налетів ще один порив вітру, такий сильний, що вони зажмурилися. Коли Ральф розплющив очі, Луїза вже піднімалася по пагорбу.

— Усе можливо, Луїзо, — сказав він. — Тепер я це знаю.

Хвилин за п’ять ключ повернувся в замку вхідних дверей будинку Луїзи. Вона пропустила Ральфа вперед і щільно зачинила двері, залишаючи зовні вітряну, сердиту ніч. Ральф пройшов у вітальню й зупинився б тут, але його супутниця навіть не вагалася. І далі тримаючи його за руку, не захоплюючи його за собою (але, цілком очевидно, маючи намір це зробити, якщо він почне відставати), Луїза вказала на спальню.

Ральф глянув на неї. Луїза була спокійною… І раптом він знову відчув внутрішній спалах. Він спостерігав, як навколо неї сірою трояндою розцвітає аура. Усе ще зменшена, але поступово, усе виразніше відновлювана.

(— Луїзо, ти впевнена, що хочеш цього?)

(— Звичайно! Невже ти вважаєш, що після всього пережитого я, потріпавши тебе по щоці, відправлю додому?)

І раптом посміхнулася — грайливою бешкетною посмішкою:

(— І крім того, Ральфе, невже сьогодні ти відчуваєш у собі бажання? Скажи мені правду).

Ральф подумав, розсміявся й обійняв її. Губи Луїзи були ніжні й злегка вологі, як шкірка персика. Поцілунок, здавалося, пронісся по всьому його тілу, але відчуття в основному зосередилися на губах, нагадуючи слабкий розряд електричного струму. Коли їхні губи роз’єдналися, Ральф був збуджений дужче, ніж будь-коли… Але він відчував і неабияке роздратування.

(— А що, коли я скажу так, Луїзо? Що, коли я скажу, що в мене є бажання кохатися?)

Вона відступила на крок і оцінююче подивилася на нього, немов намагаючись вирішити, чи справді він хоче, чи це звичайна чоловіча бравада. І одночасно її руки скинулися до ґудзиків сукні. Коли Ральф заходився допомагати їй, він помітив чудову річ: Луїза знову мала молодший вигляд. Не на сорок, навіть при всій уяві, але не більше п’ятдесяти… Причому молодих п’ятдесяти. Звичайно, допоміг поцілунок, але найдивніше, що вона й не здогадувалась, коли скористалася послугою Ральфа, як раніше допомогою п’янички. І що в цьому поганого?

Луїза закінчила свою інспекцію, подалася вперед і чмокнула Ральфа в щоку:

(— Мені здається, пізніше в нас буде скільки завгодно часу, Ральфе, — але сьогоднішня ніч для сну).

Звичайно, вона права. П’ять хвилин тому Ральф згоряв від бажання — йому завжди подобався акт фізичного кохання, до того ж він давно вже був позбавлений цього задоволення. Але, як не дивно, спалах зник. Однак за цим Ральф не шкодував. Він знав, куди той подівся.

(— Гаразд, Луїзо, — сьогоднішня ніч для сну.)

Вона зникла у ванній, запрацював душ. За кілька хвилин Ральф почув, як Луїза чистить зуби. Як чудово довідатися, що вони в неї все ще є. За десять хвилин її відсутності Ральфу вдалося багато чого зняти з себе, хоча ниючий біль у ребрах сповільнив роздягання. Нарешті він упорався зі светром Мак-Ґоверна та з туфлями. Потім була сорочка, і він саме порався коло застібки ременя, коли з відкинутим назад волоссям з’явилася сяюча Луїза. Ральф був уражений її красою і раптово відчув себе занадто великим і дурним (не кажучи вже про старість). Вона була в довгій рожевій шовковій нічній сорочці, від рук плинув аромат крему. Чудовий запах.

— Дозволь, я допоможу, — сказала вона і швидко розстебнула ремінь, перш ніж він встиг що-небудь відповісти. — У рухах Луїзи не було нічого еротичного, вона діяла із вправністю жінки, що часто допомагала чоловікові одягатися й роздягатися в останній рік його життя.

— Ми знову опустилися вниз, — мовив Ральф. — Цього разу я навіть не відчув, як це відбулося.

— А я відчула, коли стояла під душем. І, взагалі ж, навіть зраділа. Дуже важко намагатися вимити голову крізь видиму ауру.