Чтение онлайн

Ральф згадав, що того дня, коли Ед учинив наїзд на здорованя у вантажівці, Дорренс теж був поблизу. Ральф ще подумав тоді, що поява Дорренса додала останній штрих божевілля до того, що відбувається. І Дорренс сказав щось кумедне. Ральф намагався згадати, що саме, але не зміг. А в цей час Мак-Ґоверн спостерігав за молодиком років двадцяти п’яти в сірому комбінезоні, що виходив з будинку, біля якого стояв фургон медичної служби. Цей бравий чолов’яга, що насвистував легкий мотивчик, мав такий вигляд, ніби ніколи в житті не мав потреби в медичній допомозі. Він котив перед собою візок з довгастим зеленим балоном.

— Уже порожній, — прокоментував Мак-Ґоверн. — Ти пропустив, коли вони привозили повний.

Другий молодик, теж у комбінезоні, вийшов через парадні двері. Він на мить завмер на ґанку, тримаючись за дверну ручку й, очевидно, розмовляючи з кимсь, хто був усередині, — потім, зачинивши двері, легко збіг на під’їзну доріжку. Він наспів саме вчасно, щоб допомогти своєму колезі підняти візок із балоном у фургон.

— Кисень? — запитав Ральф.

Мак-Ґоверн кивнув.

— Знову місіс Лочер?

Мак-Ґоверн ще раз кивнув, спостерігаючи, як працівники медичної служби зачинили дверцята. Потім вони спокійно продовжили свою розмову в сутінках, що все густішали.

— Я ходив у школу разом з Мей Лочер. У Кардвіллі, домівці сміливців і землі корів. В останньому класі нас було лише п’ятеро. У ті дні вона була центровою штучкою, а про приятелів на кшталт мене говорили як про «трішки голубих». У ті давні кумедні часи про гомосексуалістів говорили майже так, як і про прикрашену різдвяну ялинку.

Ральф не відводив погляду від своїх долонь, відчуваючи незручність і повністю втративши дар мови. Звичайно, він знав, що Мак-Ґоверн гомосексуаліст, знав уже дуже давно, але Білл досі ніколи не заводив мову про це. Жаль, що Білл не приберіг це зізнання на інший день… Переважно на такий, коли Ральф не почував би себе так, немов у голові в нього замість мізків тирса.

— Це було тисячу років тому, — сказав Мак-Ґоверн. — Хто б міг подумати, що тепер нас обох життя приведе на Гарріс-авеню.

— У неї емфізема, так? Здається, я щось таке чув.

— Так, одна з тих хвороб, які ніколи не минають. Старіння — не така вже й приємна штука.

— Звісно, — погодився Ральф, а потім його розум з несподіваною силою доніс усю правду сказаного. Він подумав про Керолайн і про той жах, який охопив його, коли він, повернувшись додому в промоклих туфлях, побачив, що вона лежить біля кухонних дверей… Майже на тому ж місці, де стояв він під час телефонної розмови з Елен. Зустріч із Едом Діпно була ніщо в порівнянні з жахом, який він відчував у той момент, бувши майже певен, що Керолайн мертва.

— Колись кисень для Мей привозили раз на два тижні, — зауважив Мак-Ґоверн. — Тепер же вони приїжджають по понеділках і четвергах, як годинник. Іноді я відвідую її. Читаю їй нудні жіночі журнали, але частіше ми просто розмовляємо. У неї відчуття, начебто легені забиті соломою. Тепер уже недовго залишилося. Якось, приїхавши, замість порожнього балона з-під кисню вони помістять у фургон Мей. Потім відвезуть її в Деррі-Гоум, а це означає кінець.

— Це через цигарки? — запитав Ральф.

Мак-Ґоверн обдарував Ральфа таким не властивим його простому, відкритому обличчю поглядом, що Ральф не одразу вловив у ньому презирство.

— Мей за все своє життя не викурила жодної сигарети. Вона розплачується за двадцять років роботи на фарбувальні в Корінні й ще двадцять — сортувальницею на фабриці в Ньюпорті. І дихати вона намагається через бавовну, вовну й нейлон, а не через солому.

Двоє молодиків із медичної служби залізли у свій фургон і поїхали.

— Мен — це північно-східний оплот Аппалачів, Ральфе. Багато хто не розуміє цього, але це так — і Мей умирає від хвороби Аппалачів. Лікарі називають її «текстильна легеня».

— Який жах! Здається, Мей багато значить для тебе.

Мак-Ґоверн різко розсміявся:

— Ні. Я відвідую її, тому що вона — останнє зриме нагадування про мою втрачену юність. Іноді я читаю їй уголос, і мені завжди вдається проковтнути зо двоє вівсяних печивок, якими вона мене пригощає, але далі справа не посувається. Мотиви моєї турботи цілком егоїстичні, запевняю тебе.

«Цілком егоїстичні, — подумав Ральф. — Яке дивне поєднання. Ото вже істинно фраза Мак-Ґоверна».

— Та Бог з нею, з Мей, — продовжував Мак-Ґоверн. — Усіх американців турбує інше питання: що ми будемо робити з тобою, Ральфе? Вочевидь, віскі не допомогло?

— Ні, — зітхнув Ральф. — Боюся, що ні.

— А ти витримував пропорцію?

Ральф кивнув.

— Що ж, тобі потрібно щось робити зі своїми мішками, інакше ти ніколи не завоюєш прекрасну Луїзу. — Мак-Ґоверн вдивився в обличчя Ральфа й зітхнув. — Не смішно, правда?

— Звісно. Сьогодні був важкий день.

— Вибач.

— Нічого.

Вони трохи посиділи в дружелюбній тиші, спостерігаючи за тими, хто з’являвся на доступній для овиду частині Гарріс-авеню. Троє дівчаток грали в класики на стоянці біля «Червоного яблука». Місіс Перрін, немов грізний вартовий, спостерігала за ними. У поверненій козирком назад кепці з написом «Ред сокс», [13] підстрибуючи в такт музиці, що чулася з навушників старенького плеєра, пройшов повз них хлопчик. Перед будинком Луїзи двоє дітлахів ганяли консервну бляшанку. Гавкав собака. Жіночий голос кликав Сема та його сестру додому. Це була звичайна вулична серенада, не більше й не менше, але Ральфові всі ці звуки здавалися на диво фальшивими. Напевно, тому, що за безконечні години свого пильнування він звик бачити Гарріс-авеню безлюдною.

Ральф повернувся до Мак-Ґоверна:

— Знаєш, про що я подумав, побачивши тебе в «Червоному яблуці» сьогодні вдень? Незважаючи на все, що відбувалося в цей момент?

Мак-Ґоверн похитав головою.

— Я міркував над тим, куди поділася твоя панама. Без неї ти маєш якийсь дивний вигляд. Як неодягнений. Отже, з’ясуймо, куди ти її подів, синку?

Мак-Ґоверн поторкав свою акуратну сиву зачіску — крізь добряче поріділе, тонке, мов пух, волосся просвічував рожевий череп.

— Не знаю, — відповів він. — Уранці я не знайшов її. Зазвичай я залишаю панаму на столику біля вхідних дверей, але сьогодні її там не виявилося. Мабуть, я залишив панаму деінде, а де саме, абсолютно вилетіло в мене з голови. Ще кілька років, і я буду розгулювати лише в трусах, тому що не зможу згадати, куди подів штани. І все це частина чудового експерименту зі старінням, ти згоден, Ральфе?