Чтение онлайн

— Звичайно, — відповів Ед. — Але в цій аварії винен лише я. Вочевидь, я їхав занадто швидко…

— Можливо, аварія — ще не найголовніше, — перебив його здоровань, недовірливо оглядаючись на вантажівку, що наближалася, а тоді знову зиркнув на Еда й заговорив більш наполегливо: — 3 машини витекло трохи бензину, але я певен, що ти зможеш доїхати додому… якщо ти житель цього містечка. Ти ж тут живеш?

— Так, — відповів Ед.

— А я оплачу ремонт, півсотні баксів, гаразд?

Нове одкровення навідало Ральфа: чи то була одна-єдина причина, що пояснює раптову зміну в поведінці незнайомця — від брутальності до запобігання? Автокатастрофа торік узимку? Можливо. Але Ральф ніколи не чув про таку річ як тимчасові права, і вважав, що це майже напевно брехня. Садівник їздив без прав. Ситуацію ж ускладнювало те, що Ед говорив правду — зіткнення було повністю на його совісті.

— Якщо ж ми роз’їдемося, — продовжував здоровань, — мені не доведеться знову з’ясовувати стосунки з поліцією, а тобі розтлумачувати, чому ти вискочив зі своєї машини й накинувся на мене, як розлютований звір, стверджуючи, що моя вантажівка набита мертвими дітьми.

— Невже я справді говорив таке? — ошелешено запитав Ед.

— Звичайно, — похмуро підтвердив здоровань.

Злегка гаркавлячи, голос із французьким акцентом запитав:

— Усе гаразд, хлопці? Ніхто не постраждав?.. Гей, Ральфе! Це ти?.

Це під’їхала вантажівка з написом «ХІМЧИСТКА ДЕРРІ», і за її кермом був один із братів Вашонів, що жили в Олд-Кейп. Швидше за все Тріґер, молодший.

— Це я, — відповів Ральф і, не даючи собі звіту в тому, що відбувається, а підкоряючись лише інстинкту, підійшов до Тріґера, обійняв за плечі й повів до його авта.

— З ними все гаразд?

— Так, так, — відповів Ральф. Оглянувшись назад, він подивився на Еда й здорованя, що схилилися над кузовом «форда». — Трохи пом’яли машини. Вони самі у всьому розберуться.

— Добре, добре, — благодушно погодився Тріґер Вашон. — А як почувається твоя мила дружина, Ральфе?

Ральф здригнувся.

— Господи! — вигукнув він і глянув на годинника, сподіваючись, що зараз не більше п’ятої двадцяти — п’ятої тридцяти. Однак була вже за десять шоста. На двадцять хвилин пізніше, ніж він повинен принести Керолайн горнятко бульйону з половинкою сендвіча. Вона, звичайно ж, хвилюється. А спалахи блискавки й акомпанемент грому, що лунає в порожньому домі, злякають її ще дужче. І вже якщо дощ справді піде, вона не зможе зачинити вікна; у неї не вистачало сил навіть підняти руку.

— Ральфе? — окликнув його Тріґер. — Щось сталося?

— Та нічого, — відповів старий. — Просто я загулявся й зовсім забув про час. А тоді сталася ця аварія, і… Ти можеш підвезти мене додому, Тріґу? Я заплачу тобі.

— Не треба мені ніякої плати, — заперечив Тріґер. — Нам по дорозі. Сідай, Ральфе. Ти гадаєш, із цими хлопцями все буде нормально? Вони тут нічого не накоять?

— Ні, — відповів Ральф. — Гадаю, що все гаразд. Почекай секунду.

— Звичайно.

Ральф підійшов до Еда.

— Ви домовилися?

— Так, — відповів Ед. — Ми полагодимо все приватно. Чому б і ні? В остаточному підсумку все зводиться до купки розбитого скла.

Тепер Ед розмовляв у своїй звичайній манері, і здоровань у білій сорочці слухав його майже з повагою. Ральф був усе ще подивований і стривожений усім тим, що сталося тут, але він вирішив, що хай усе йде так, як іде. Йому дуже подобався Ед Діпно, але зараз його турбувало зовсім інше; його хвилювала Керолайн і той дивний розмірений стукіт, що почав звучати в стінах його спальні — і всередині неї — глупої ночі.

— Чудово, — сказав він Едові. — Тоді я поїду додому. Маю приготувати вечерю для Керолайн, я й так запізнився.

Він уже повернувся, маючи намір піти, але тут здоровань зупинив його, простягаючи руку.

— Джон Тенді, — представився він.

— Ральф Робертс. Радий познайомитися.

Тенді посміхнувся:

— Сумніваюся, що за подібних обставин… Але я справді радий, що ви вчасно опинилися поблизу. У якийсь момент мені здалося, що ми повбиваємо один одного.

«Як і мені», — подумав, але не сказав Ральф. Він подивився на Еда, його стривожений погляд затримався на незвичній футболці, що прилипла до запалих грудей, і на білому шовковому шарфі з червоними китайськими ієрогліфами. Йому не сподобався вираз очей Еда, коли їхні погляди зустрілися; можливо, Ед ще не повністю отямився.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — поцікавився Ральф.

Йому хотілося піти, опинитися поряд із Керолайн, але щось стримувало його — відчуття того, що ситуація далеко не така, якою здається.

— Усе нормально, — швидко відповів Ед, даруючи Ральфові широку посмішку, що, одначе, не зачепила його темно-зелених очей, погляд яких уважно вивчав Ральфа, немов запитував, чи багато чого той побачив… І що він (гей, гей, Сьюзен Дей) буде пам’ятати згодом.

Усередині вантажівки Тріґера Вашона пахло чистою, щойно випрасуваною білизною: аромат, який чомусь завжди асоціювався в Ральфа із запахом тільки-но спеченого хліба. У машині не було сидіння для пасажира, тому Ральф їхав стоячи, тримаючись однією рукою за ручку дверцят, а іншою за кошик із білизною.

— Здається, все-таки там сталося щось дивне, — мовив Тріґер, поглядаючи в дзеркало заднього огляду.

— Та я й половини не бачив, — знизав плечима Ральф.

— Одного з них я знаю. Діпно. У нього гарненька дружина. Мені він завжди здавався приємною людиною.

— Сьогодні він сам на себе не схожий, — похитав головою Ральф.

— Йому оса під хвіст потрапила?

— Цілий рій.

Тріґер засміявся, ляскаючи долонею по витертому чорному пластику керма.

— Цілий рій! Чудово сказано! Треба запам’ятати! — він витер сльози, що проступили від сміху, носовою хусточкою завбільшки зі скатертину. — Мені здалося, що цей містер Діпно виїхав зі службових воріт.

— Так воно й було.

— Для цього потрібна перепустка, — зауважив Тріґер. — Як ти гадаєш, звідки в нього перепустка?