Чтение онлайн

«Вона затушовує ластовиння спеціальним олівцем, тому що вважає, що воно робить її несолідною, адже люди не сприймають веснянкуватих серйозно. У неї гарні ноги, і вона це знає. На роботу вона ходить у спідниці-шортах, але сьогодні, відправляючись провідати (стару суку) маму Луїзу, одягла жакет і старі джинси. Одяг для Деррі. У неї затримка. Вона вже досягла того віку, коли місячні не приходять регулярно, як раніше, і під час дво-триденних менопауз, періоду, коли все навколо здається скляним, а навколишні уявляються або тупими, або противними, вона стає навіженою. Можливо, саме в цьому справжня причина її вчинку».

Ральф побачив жінку, що виходить із малюсінької ванної. Побачив, як вона, метнувши лютий погляд на кухонні двері — і близько не було нудотного виразу на її пласкому, напруженому обличчі, — схопила сережки з таці й засунула їх у ліву кишеню джинсів. Ні, Луїза не була свідком підлого злодійства, але воно змінило кольори аури Дженет Чесс із блідо-зеленого на складний багатошаровий малюнок із коричневого й червоного, і Луїза одразу побачила це й зрозуміла — можливо, не маючи ані найменшого уявлення, що відбувається з нею насправді.

— Так, вона взяла сережки, — сказав Ральф. Він бачив, як сірий димок струменіє уздовж зіниць широко розплющених очей Луїзи. Він міг би дивитися на них цілий день.

— Так, але…

— Якби ти погодилася поїхати з ними на призначену зустріч у Ріверв’ю Естейт, можу заприсягтися, що ти знайшла б їх після її наступного візиту… Або, швидше за все, вона знайшла б їх. Просто щаслива випадковість. «О, мамо Луїзо, погляньте, що я знайшла!» Під раковиною, або в шафі, або в темному закутку.

— Так. — Тепер Луїза зачаровано, немов загіпнотизована, дивилася в обличчя Ральфа. — Вона, мабуть, жахливо себе почуває… І не насмілиться принести їх назад, адже так? Тільки не після того що я сказала. Ральфе, звідки ти знаєш?

— Звідти, звідки й ти. І давно ти бачиш аури, Луїзо?

— Аури? Не розумію, що ти маєш на увазі. — Одначе вона прекрасно розуміла.

— Літчфілд розповів твоєму синові про безсоння, але сумніваюся, щоб тільки це наштовхнуло Літчфілда… розпустити язика. Інша річ те, що він назвав проблемою зі сприйняттям. Я неймовірно здивований припущенням, що хтось міг зарахувати тебе до звихнутих, хоча й сам останнім часом маю ідентичні проблеми.

— Ти?

— Так, мем. І згадай: кілька хвилин тому ти сказала щось більш цікаве. Ти сказала, що почала бачити Дженет якось кумедно. І лячно. Ти не можеш згадати, що саме сказала перед самим їхнім відходом, але ти чудово пам’ятаєш, що саме відчувала. Ти бачиш іншу частину світу — протилежну частину світу. Форми навколо речей, форми всередині них, звуки без звуків. Я називаю це світом аур, і саме це спостерігаєш ти. Так, Луїзо?

Вона мовчки дивилася на нього, потім сховала обличчя в долонях.

— Я гадала, що втрачаю розум, — сказала вона, а потім повторила знову: — О, Ральфе, я гадала, що втрачаю розум.

Ральф пригорнув Луїзу, потім відпустив і підняв пальцем її обличчя за підборіддя.

— Тільки не треба більше сліз, — сказав він. — У мене немає другої хусточки.

— Не треба більше сліз, — погодилася жінка, але очі її знову зрадницьки заблищали. — Ральфе, якби ти тільки знав, як це було жахливо…

— Я знаю.

Вона сліпуче посміхнулася:

— Так… Гадаю, тобі відомо.

— Те, що змусило цього ідіота Літчфілда вирішити, що ти втрачаєш розум, — швидше за все, він подумав про хворобу Альцгеймера, — не просто безсоння, а безсоння, супроводжуване чимось іще, чимось, що він сприйняв за галюцинації. Правильно?

— Напевно, тільки мені він нічого не сказав. Коли я розповідала йому про речі, які я бачу, — барви і все інше, — він здавався таким співчутливим.

— Звісно, а як тільки ти вийшла за двері, він одразу зателефонував твоєму синові й сказав, щоб той терміново приїжджав у Деррі й робив що-небудь зі своєю старенькою матусею, яка починає бачити людей, що розгулюють у різнобарвних «конвертах» з довгими «мотузочками», які тягнуться вгору від їхніх маківок.

— Ти теж це бачиш, Ральфе? Ти теж усе це бачиш!

— Теж, — відповів він і розсміявся. Сміх пролунав безумно, але Ральф не здивувався. Були тисячі речей, про які він хотів у неї запитати; здавалося, він божеволів із нетерпіння. Виникло й дещо інше, настільки несподіване, що спершу він навіть не зумів визначити, що ж це таке: збудження. Не просто бажання, а саме збудження.

Луїза знову плакала. Сльози її були кольору серпанку, що стелиться над поверхнею тихого озера, і від сльозинок ішов димок, коли вони скочувалися по щоках.

— Ральфе… Це… Це… О Боже!

— Грандіозніше, ніж Майкл Джексон, правда?

Вона тихо розсміялася:

— Ну… Можливо.

— Є назва тому, що відбувається з нами, Луїзо, і це не безсоння, і не божевілля, і не хвороба Альцгеймера. Це гіперреальність.

— Гіперреальність, — пробурмотіла вона. — Боже, яка екзотична назва!

— Так. Мені розповів про це фармацевт з аптеки «Райт-Ейд» на прізвище Вайзер. Джо Вайзер. От тільки в цьому понятті більше сенсу, ніж він гадає. Більше, ніж можуть здогадатися всі розсудливі недоумки.

— Так, як телепатія… Якщо тільки це відбувається насправді, ось у чому проблема. Ральфе, а ми при своєму розумі?

— Твоя невістка взяла сережки?

— Я… Не… Вона… Так. — Луїза випрямилася. — Так, вона взяла їх.

— Поза всякими сумнівами?

— Так.

— Тоді ти відповіла на своє запитання. Ми при здоровому розумі… Але, гадаю, ти помиляєшся щодо телепатії. Ми ж читаємо не думки, а аури. Послухай, Луїзо, мені потрібно багато про що розпитати тебе, але наразі я хочу знати лише одне. Ти бачила… — Раптом Ральф замовк, міркуючи, чи справді він хоче сказати те, що крутиться в нього на язиці.

— Бачила що?

— Гаразд. Це пролунає безумніше від усього, що ти розказала, але я не збожеволів. Ти мені віриш? А я ось ні.

— Я вірю тобі, — просто відповіла жінка, і Ральф відчув, як важкий камінь упав у нього з грудей. Луїза казала правду. У цьому він не сумнівався: її віра сяяла навколо неї.

— Тоді слухай. Відтоді, як з тобою почало відбуватися все це, чи не бачила ти людей, які мають такий вигляд, начебто не належать Гарріс-авеню? Людей, які мають такий вигляд, начебто вони взагалі не належать до звичайного світу?