Чтение онлайн

Роздумський і Льотчик зараз вдома коляться, ги-ги. Не обернули Льотчика на решето дурні кулі, так це зробить мудрий Роздумський. А ми зі Стоґнєвіч їздимо містом. Не завжди осмислено їздимо. Просто вона любить тримати свою руку на моїй, котрою я тримаю ричаг переключення передач. Вона любить, коли я газую на поворотах – у повнопривідній машині це не страшно. Вона любить вмикати музику так, що в мене замалим кров не бризкає з вух. Вона любить далеко висовуватися з вікна, навіть якщо на вулиці лютий мороз, і кричати в обличчя перехожим якусь абракадабру. Тоді її довге волосся розвівається за вітром, а реперська шапка сповзає на очі.

Грьобані панки, ублюдки, молоді поети – так нас ніжно називав мій покійний чоловік. Любив мене. І моїх друзів поважав, угу. Це він ще навіть не знав, як ми можемо зі Стоґнєвіч грати у двох американських брударок, що живуть у трейлері й поводяться за всіма канонами тупого вайт-трешу. Не поки-даючи стін лофту. Гра у милу шизофренію. На повному серйозі. Могло затягуватися годинами – у нас виходило. Головне – не роздуплитися в реальність і надалі називати сусідні розкішні будинки «іншими вагончиками», стереосистему – «радіоточкою», ванну – «бочкою», а богемних друзів – «шаквами фермера, на чиїй землі ми нелегально затусили». Або електриками. В будь-якому випадку варто ховатися від них у стінній шафі.

Хто забудеться – той програв. Хто програв – той іде працювати. По-справжньому.

Отак ми й опиняємося зі Стоґнєвіч у чужій монтажній студії (ви знаєте, що убитий магнітофон «Betacam» коштує 20 тисяч доларів?…), де паралельно з нарізанням якогось пиздоватого ролика збираємося смоктати пиво з треш-їдлом. Крабові патички. Всюди імітація з сурімі. Цікаво, які вони – справжні патички у крабів? Штраф – 300 умовних одиниць. За їдіння і пиття на робочому місці. Так це ж не наше робоче місце… Нашим може бути тільки мент на дорозі, що зупинить нас, занюхавши крабові патички. Патичок до патичка, а дєньгі к деньгам, як люблять казати жлоби. Штраф за їзду в бєзабразном відє – 100 умовних одиниць. Неофіційний штраф. А все ж менше, ніж 300. Віва корупція.

– Ніякої логіки, – каже на все наведене вище Стоґнєвіч.

– Ну та ясно, – погоджуюсь я. – Але як ти ще висидиш на одному місці, якщо не з треш-ресурсом для організму? Від хорошої їжі хочеться літати, від гівняної – сама знаєш що. А чим більше ми сама знаєш що, тим швидше зробимо цей тягомотний ролик. Вапроси єсть?

Ми жуємо і ріжемо. Віддивляємося ще клаптик знятого і ріжемо. І жуємо. Коли патички переморожені і не розгризаються, Стоґнєвіч носить їх покласти на батарею. Нас вперто ніхто не бачить.

– Воістину, людина – вінець творінь Господніх, – каже, звідкись вчергове прийшовши, Стоґнєвіч.

– Га?

– Ну та бо яка інша тварина може насцяти собі в око?!

– В око?… – я задумуюся про тварин.

– Ну да, в око! Коли ти вилізаєш зверху на унітаз громадського туалету, а бризка рикошетом летить тобі прямо в…

– Значить, феміністки мають рацію. Вінець творіння – таки жінка. Чоловіки сцять по-іншому. Там не долетить, нє.

Я механічно тру ліве око, стопаю магнітофон і витискаю в рота черговий псевдокрабовий членик.

Інколи, коли той вислизає зі свого целофанового презерватива на підлогу, в мене з'являється стратегічне завдання: вполювати його і вбити. Щоби він не напав на Стоґнєвіч. «Нє-е-е-ет!!!» – довелося б розтягнутим рапідом голосом кричати мені, задираючи очі догори. А я так не люблю. Тому я з силою, жорстоко затоптую підступний в'єтнамський патик важким черевиком (витримка – мінус 32 градуси Цельсія!) і гарчу страшним голосом: «Здохни, падлюка, здохни!!!»

Стоґнєвіч часто вважає, що я з'їхала з глузду, ця ідея – вже навіть її звичка. А зі звичок продвинуті люди сміються. Правда, вона й сама дуже щиро вміє сміятися. Аж до істерики. Що трохи дивно для психолога, котрим Стоґнєвіч числиться в реєстрах Міністерства освіти.

– Ну та так, – переводячи подих, говорю я. – Уявляєш: приходимо ми в магазин і кажемо: дайте нам нормальних паличок, без усіляких там часників і смаків копченої курки. Нормальних. Ріал стаф. Ми ж мисливці, а не якісь там споживачі. Ми ж не в комп'ютерні ігри з ними бавитися будемо. Ми, ветерани…

Вдома, коли Роздумський іде від нас заспокоювати свою завжди чогось нещасну красуню-дружину, ми залишаємося самі. Тобто тільки втрьох.

І тут уже надходить час інших розваг.

У Льотчика у вухах, у самих хрящах по верхах вух, два товстих срібних чан-майських кульчики. Я привезла їх із останньої подорожі для Кройба, але нам тої зими так і не довелось зустрітися. Брудно-біла зима, мертвотний лютий. Запекла гранатова кров довкола темно-сірого срібла. Другорядне відчуття забутої втрати.

Ми ретельно підбираємо музику для своїх ігор. Оперний спів на повну гучність, коли всі ввічливі і симпатичні сусіди-бюргери повкладалися спати перед напруженим трудоднем – це саме воно. Молода, талановита й поки що не визнана академічною корумпованою номенклатурою російська співачка Ольга Сендерська – yeah. Бо зазвичай оперний спів мене дратує як щось неприродне. А її голос чомусь ні. Хай навіть така попса, як «Il Corsaro» Верді.

Льотчик мовчить. Він ходить по хаті роздягнений до пояса і нічим не промиває продірявлених вух.

Стоґнєвіч курить на підвіконні свій честерфілд. (Компанія п'яних лондонських аристократів серед ночі біля сигаретного кіоску. «Честерфілд!» – оголошує один з молодиків, наполовину завалившись у віконце. «Один?» – «Ні, з друзями, сер!»)

Я вилізаю на барну стійку у вітальні. Я злізаю з барної стійки у вітальні, не в змозі пригадати, чого я туди подерлася.

Я йду на кухню і з шухляди зі столовим начинням дістаю три ідеально загострені ножі. Здається, для стейків. «Два стейки з кров'ю!» – наше зі Стоґнєвіч стандартне замовлення.

Сендерська з динаміків змусить ворушитися волосся й на черепі в мерця. Воно, кажуть, росте й після смерті, а от сусіди знизу – невідомо, чи ще сплять мирним сном.

Один ніж акуратно в руки Стоґнєвіч, другий доволі недбало в бік Льотчика. Той впіймає. Навіть зубами. Мересьєв, блядь.

Сендерська пронизує до кісток. От тобі й Верді, от тобі й заказуха.

У нас же все безкорисливо. І добровільно. І безпідставно настільки, що аж скидається на доброчинність.

Раз! – гострий ніж по тілу льотчика. Мене завжди хвилювали його плечі. Особливо це, ліве. У Льотчика хіба лиш сіпнувся кришталик в оці, в усьому ж іншому він був просто пам'ятник індиферентності. Чи пам'ятка Витримки. А от російське слово «самообладаніє» варто замінити на «онанізм».