Чтение онлайн

22. / Аліна / Упокоєння

Коли Михайло вимкнувся вдруге, на сеансі гіпнозу під відкритим небом, злива перетворилася на суцільний крижаний водоспад. Я сиділа біля чоловіка прямо на землі не просто мокра, а якась рідка, і подумки молилася, поклавши руку йому на плече.

Я мало що зрозуміла із тих речей, що їх Тетяна промовляла над Михасем, і її паси руками та натискання якихось певних точок на Михайловому тілі не викликали в мене особливої цікавості — у такому стані і в тих обставинах насправді мене цікавило лише те, чи знає Таня, що вона робить. А вона знала. За всіма ознаками. Тому я мовчки спостерігала за нею залитими водою очима і тамувала кашель, що вперто рвався із грудей. Проте коли з Михайлового тіла до нас заговорив Орест, причому зовсім не Михайловим голосом, втамувати крик мені не вдалося.

— Бавитеся, курви? Ну бавтеся. Тільки не думайте, що ви мене загіпнотизували. Я — не цей бовдур. Я просто хочу дати зрозуміти, з ким ви маєте справу.

І він почав розповідати. Дещо я вже знала — дізналася в підвалі від привида його покійної дружини. Але було й дещо нове. Він пояснив, як знаходив дітей, за яким принципом обирав жертву, чим приманював і що робив далі. У нього був віковий ценз — так він сказав. Віковий ценз. Усе має бути справедливо. Він промовляв до нас отим рівним, як лінійка, не забарвленим жодними емоціями голосом, неначе в якогось бездушного диктора, і від цієї механічної вимови мене пройняв такий жах, що я ледь не заскавучала. А Орест все не змовкав. Йому було що сказати, і казав він це нам не тому, що його примусила Таня чи дуже хотілося вибалакатися. Орест хотів, щоб ми боялися. Він дуже хотів нас деморалізувати, і чесно кажучи, йому це вдавалося, принаймні зі мною.

Це були діти з поганих сімей, спокійнісінько вів далі він. Або й зовсім без сім’ї. Сироти з вокзалів та підвалів. Він не грав роль санітара лісу, сам зізнався у цьому, і не мав жодної соціальної мотивації. Він її не потребував. А бездомних дітей Орест обирав тому, що знав — їх ніхто не шукатиме. Вони нікому не потрібні. Щоправда, комусь таки вдалося вловити закономірність у зникненнях бродяжок, і ці припущення все ж потрапили до кримінальної телехроніки, але вони нічого б не змінили... якби не його власна дружина. Викрадення Левка теж було поганою ідеєю, чесно зізнався Орест, але то був лише імпульс, і в результаті воно нічого не змінило...

Не знаю і знати не хочу, як виглядала я, слухаючи ці одкровення дітовбивці, але Тетянине лице ще довго буде являтися мені в нічних кошмарах. Бліде, ба навіть біле, позбавлене всіх зовнішніх емоцій, з очима, що із синіх стали чорними від жаху, і сльозами, що текли з її очей і теж здавалися чорними. Я бачила, що ця оповідь знесилює її просто на очах, куди сильніше, ніж мене, і підозрювала, що зараз у неї з цим потойбічним монстром є якийсь незримий зв’язок. Чи могла вона розірвати його за власним бажанням? Я почала сумніватися в цьому.

Та після чергової порції барвистих одкровень Таня не витримала.

— Ну все, годі, — прошипіла вона, важко дихаючи, й притулила долоню до лоба Михайла. — Тобі час забиратися з цього тіла. Для початку.

Орест презирливо захихотів.

— Дуже самовпевнено. Ти справді думаєш, що я тобі це дозволю?

— Ти забув спитати в хазяїна, — відповіла вона. І, нахилившись до обличчя мого чоловіка, прошепотіла — я почула це, незважаючи навіть на дощ:

— Борися, Михайле.

Його лице сіпнулося. Стиснені зуби ощирилися у гримасі надлюдського напруження. Таня притулила до його лоба й іншу руку, скрикнувши:

— Відчуваєш, Оресте? Він не хоче тебе! Ти більше не маєш над ним ніякої влади, тому забирайся у свій бісів будинок! Там твоє місце!

Від її мокрого одягу в повітря почав підніматися пар, вуста пішли тріщинами, а під очима залягли тіні кольору чорнозему. А що коїлося з Михасем, просто неможливо описати. Він то вигинався дугою так, ніби крізь нього пропустили електричний струм, то скрючувався, як ембріон у лоні матері, то просто крутився, як в’юн на пательні, хрипко викрикуючи прокляття із згадкою демонів, про яких при здоровому глузді анічогісінько не чув. З рота у нього йшла піна. Мені страшно було уявити, що б він зробив, будучи незв’язаним. І ще мені так хотілося обійняти його. Бо вже тоді, коли він почав звиватися і кричати, він поволі ставав моїм Михайлом. Я це відчула.

Усе закінчилося зненацька. Михайлів крик обірвався, і в цей самий момент позаду мене задзвеніло скло — вочевидь, вилетіла геть одна з шибок будинку. Я навіть не подивилася туди, не в змозі відірвати погляду від мого — тепер уже мого! — чоловіка. Він завмер, і я побачила, як до нього повертається його обличчя, як із рис йде та гострота, що надавала йому подібності до Ореста. Таня, важко дихаючи, почала зворотний відлік. Я точно не пригадую, на який рахунок він розімкнув повіки, але очі, що глянули на мене, були сірими зіницями мого Михася. У них більше не було зла.

— Привіт, дівчата, — прошепотів він.

Я впала горілиць на мокру землю і заридала.

Тетяна чекала цілих дві хвилини, а потім рвучко перевела мене у сидяче положення. Звідки вона лише сили брала — сама ж виглядала так, наче щойно фінішувала на забігу з перепонами.

— Годі, — суворо сказала вона. — Потім поплачеш. Ще далеко не все.

Я зробила над собою зусилля й перекрила краник, хоч це було ой як важко — бачачи нарешті справжнього, непідробного Михайла, я ладна була ревти цілу добу. От тільки користі від цього було б нуль. Таня мала рацію — ще дійсно не все. Жінка дії, що тут скажеш.

— Я можу його розв’язати? — схлипнувши востаннє, запиталася я. Таня ствердно кивнула.

— Так. Тепер так. Тільки до будинку наближатися не раджу. Принаймні поки все не завершиться.

— Мене туди тепер і бульдозером не затягнеш, — я допомогла Михайлу сісти. — Як ти, любий?

Могла б і не питати — і без того бачила, що він геть безсилий. Глянувши на мене, Михайло чомусь відвів погляд.

— Гірше, ніж будь-коли, Лі, — пробурмотів він ледь чутно і похитав головою. — Тим гірше, що більше згадую. І це надовго.

— Стривай-но, — я повернула голову до Тані. — Він що, все пам’ятає?

— Я не маю сили пояснювати Михайлові усе, що тут трапилося, наново, Аліно, — відповіла вона. — Вибач. Я залишила йому всі спогади. Так буде краще.

— Мати Божа... — Я здригнулася і заходилася розв’язувати дріт на Михайлових зап’ястках. Таня кивнула.

— Так. Але ми збережемо час. На черзі витягання машини з дна озера.

— Я зроблю це, — мовив раптом Михайло. Він попереджувально підняв щойно звільнену руку, ледь я відкрила рота, збираючись протестувати. — Не намагайся мене відмовити, Лі. По-перше, окрім мене цього ніхто не зробить. По-друге, це найменше, що я можу зробити зараз, після всього. По-третє, я бачив, де вона знаходиться...