Чтение онлайн

— Про що вона там говорить із твоїм батьком? — дідусь, хоча й мало не лежав на дверях спальні, вочевидь не міг зрозуміти материних скарг, які вона виливала з рікою сліз, — Сюсюкає, як маленька дівчинка, нічого не можу розібрати, — висловив він своє невдоволення.

Буба зайняла другу половину дверей. Вона також насилу відокремлювала мамині слова від плачу.

— Каже, що він її покинув.

— Хто? Батько?

— Ні, той… молодий видавець… З розбитими ночвами, — додала вона за хвилину.

— А навіщо їм ночви? Певне, знову Маньчаки щось вигадали…

— Ні, це в переносному розумінні… що цей видавець її покинув!

— Як він міг її покинути, якщо вона з ним не брала шлюбу. Я б знав…

Буба нервовим жестом наказала дідусеві замовкнути й знову припала до дверей.

— І тепер її мучить сумління.

— Нарешті! Вона давно повинна його мати…

— Ні, це батька мучить сумління, — виправилася Буба. — Каже, що занедбав маму.

— А як можна дбати про когось, хто виходить з дому без спідниці й повертається над ранком? — дідусева висока моральність явно суперечила настирливому підслуховуванню доньчиних альковних секретів.

— Зараз… мама переконує, що це не був жодний флірт… а просто так, задля роботи…

— Це вже занадто! — дідусь аж затрусився від обурення. — Ненавиджу дешеві брехні. А твій батько що на це?

— Що мама… Не знаю, щось, що закінчується на «ила»…

— Певне, «переборщила», або щоб нас залишила.

— Ні, він каже, що вона мила.

— Твій батько — останній підкаблучник у нашому домі, — дідусь не міг приховати розчарування. — Якби він чув, як пан Коцонь говорить зі своєю дружиною…

— Пан Коцонь не говорить! — Бубі стало боляче. — Усім відомо, що пан Коцонь б’є свою жінку.

— Саме так! — тріумфував дідусь. — Він її лупцює задля профілактики й домагається найкращих результатів у будинку.

— Ти просто монстр якийсь! — Буба забула, що слід дотримуватися тиші. — Скажи, що ти так не думаєш!

— Це Коцонь монстр, а не я! — так само голосно відповів дідусь. Але відповів уже батькові, який стояв на порозі спальні й презирливо дивився на компанію під дверима.

— Ми говорили про пана Коцоня, — спокійнісінько заявив дідусь, дивлячись зятеві просто в очі.

— Але чому тут? Невже нам з Марисею не можна бодай хвилинку поговорити наодинці? — татів погляд, спрямований на Бубу, був сповнений докору.

— Ой, — легковажно відмахнувся дідусь. — Останнім часом у вас тільки й було, що «наодинці». Наша компанія вам піде лише на користь.

— До карт! — наказав батько.

Змусив тестя обернутися, і Буба вперше побачила, як дідусь відсалютував, відповівши «є!», й помарширував до своєї кімнати. Старий почув у зятевому голосі щось дуже важливе, якусь чоловічу ноту суворого наказу. А може, просто зрадів, що насправді Павел не такий уже й підкаблучник. Ну, і ще тому, що завдяки батькові Буба муситиме грати з ним у бриджа. Бо, прискорюючи кроки, пан Генрик радісно повторював:

— До карт, Бубо, до карт! Хочемо ми, чи ні, а грати треба!

— Як дивно, — думала Буба, з недовірою дивлячись на веселі обличчя батьків. — Начебто все так, як і вчора. Та сама кухня, той самий джем на столі, схожий ранок, безсніжний, проте морозяний. Але скільки змінилося! Мати радісно сміється. Від цього її обличчя ще більше почервоніло, але її це зовсім не турбує. Тато назавжди повернувся до рідних пенатів, а крім того відверто фліртує з матір’ю. Поводиться, наче хлопчак, і голосно планує, куди вони подадуться на вихідні. Дідусь уже виборов свою пайку тютюну. Розхвалює сир, що приготувала Бартошова, хоча таке трапляється з ним раз на кілька років. Ну, і Бартошова, яка вдає набурмосену, але її очі сяють, як дві незабудки. У Бубі теж щось розквітає й співає. Такий собі зимовий жайворонок щастя. Їй хочеться зупинити цю картину, записати її на твердий диск пам’яті й переглядати завжди, коли їй буде сумно.

— Моя гримерка, Емілька, приготує для тебе спеціальну рідку пудру, — батько торкнувся пальцем маминої щоки. — Вона стверджує, що з таким макіяжем ти зможеш піти навіть на зустріч із президентом.

— Із президентом?! — Буба заніміла. — У мене ж сьогодні контрольна з англійської! — жайворонок, що виспівував у ній, замовк.

— А що спільного в президента з англійською? — батько, як завжди, не бачив зв’язку.

— У мене англійська в Клінтона, — пояснила вона, здивована тим, що цей політичний факт залишився поза увагою рідних.

— Може, він забув, що викладає в тебе англійську, і контрольної не буде? — замріяно сказав дідусь. Його мучили докори сумління через учорашню гру в карти.

— Давно ми не розмовляли про твій ліцей, Бубо, — батько надолужував втрачене й виявляв надмірне зацікавлення, проте як завжди, з піврічним запізненням.

— Ми саме розмовляли про її навчання, — не дав себе ошукати дідусь, який заходився виколупувати родзинки з булки.

— Йдеться про те, що Буба взагалі неохоче про це говорить, — батько намагався захищатися, тому підкріпив сказане беззаперечним аргументом. — Коли ми з мамою були такі, як ти…

— То вчилися на самі п’ятірки, — утрутився дідусь. — А я ні, — гордо додав він. — Мене виганяли із чотирьох гімназій. І з кожної за інше порушення!

— Добре, що ви, батьку, не стали вчителем, — підтримала чоловіка мати. — Бо вас виганяли б звідти до самої пенсії.

— А за що ти вилітав? — Буба зацікавилася дідусевим «славним» минулим і дивилася на нього так, ніби він був оксфордським стипендіатом.

— Першого разу через латину.

— У тебе були проблеми з мовою?

— Якраз навпаки! — обурився дідусь. — Слова я знав, як ніхто інший. Ну, хіба що Міхал Войгелко… От він…

— Батьку! — перебила мати. — Тобі більше згадати немає про що?

— Ні, певне, що є. Пригадую, як моя світлої пам’яті матуся віддала мене до чоловічого монастиря…

— Не думаю, що цю історію можна розповідати в Бубиній присутності, — мати нервово завовтузилася на стільці, шукаючи допомоги в чоловіка.

— Я теж не думаю, — поспішив він їй на допомогу.

— Зате ваші коники, які ви останнім часом викидали, були відповідними для Бубиних очей і вух? Повчальний фільм із циклу «Любіть одне одного», еге ж? — дідусь задоволено спостерігав, як рум’янець матері поступово стає яскраво-червоним.