Чтение онлайн

Продаж алкогольних напоїв було заборонено. Але поставщики продовольства завозили їх контрабандою, примудряючись уникати невсипущого ока поліції. Спочатку констебль Маккарті, що приїхав разом з інспектором, пильно стежив за тими, хто нишком торгував грогом. Піймавши одного з них на гарячому, він вилив цілу партію рому в пісок, а останню пляшку забрав із собою як речовий доказ. Справа розглядалася в Півде’нному Хресті, там констебль Маккарті й виставив цю пляшку як доказ того, що такий-то й такий продавав спиртне на приїсках. Пляшку відкоркували. В ній була вода, і справу припинили.

— Хтось добре розіграв констебля з тим ромом, — сміявся Дінні.

У жовтні чотириста чоловік стояло табором у низині, вздовж золотоносного пласта, й на плоскогір’ї, що тяглося на схід, туди, де обабіч широкого курного шляху вже починало виростати містечко. Життя подорожчало. Вода піднялася в ціні до кількох шилінгів за галон, і її не вистачало. Борошно й цукор — до шилінга й семи пенсів за фунт, м’ясні консерви— до трьох шилінгів, масло — до шести шилінгів за банку.

Поширилась чутка, ніби Бейлі і Форд продали свою ділянку Сильвестру Брауну за чотирнадцять тисяч фунтів. Надходили вісті про все нові й нові знахідки, про багату золоту руду на ділянках Леді Форест та Маунт-Берджес.

Коли ласкава весняна погода змінилась на палючу літню спеку і безхмарне синє небо мов розжареним обручем стисло мертву суху землю, чорні бурі й нестача води змусили багатьох старателів з прокльонами повернутися в Південний Хрест. Правила розробки було пом’якшено, і власники ділянок дістали змогу залишити їх до початку сезону дощів. Але ті, кому поталанило знайти золото, здебільшого зоставались на місці, хоч інспектор і радив їм повернутись. На стовпах були розклеєні оголошення, які закликали людей виходити з збору невеликими партіями, щоб не вичерпати по дорозі всі природні водойми. Від водовозів стали вимагати письмового дозволу. Говорили навіть, що тим із них, котрі брали воду в Нарлбін-Роксі, доводилось чекати по два дні, щоб наповнити свої бочки. Ці чутки викликали паніку.

Спалахнула епідемія тифу. Ресайд, представник відділу водопостачання, гірко скаржився, що афганці та їхні верблюди забруднюють воду, отаборяючись біля озерець та колодязів.

— Навколо деяких колодязів, — сказав він, — не земля, а суцільне гнойовище, і смердить, що підступити не можна. Афганці перуть брудну білизну на цямринах, і змилки стікають у воду. У більшості верблюдів парші, їх не слід було б підпускати до питної води.

Уряд поставив сторожів до кожної водойми, до кожного; колодязя та озерця на всьому шляху від Південного Хреста до Кулгарді, щоб оберігати воду і видавати її тільки для людей; фургонників та водовозів було зобов’язано платити за воду, яку пили їхні коні та верблюди.

Піщані бурі налітали на табір, засипаючи його гарячою рудою пилюкою; ще довго після того, як ущухав вітер, пилюка стояла в повітрі і, поступово осідаючи, вкривала все товстим шаром. Майже завжди буря супроводжувалась кількома спалахами блискавки та гримотінням грому, яке завмирало десь вдалині.

В такі хвилини рудокопи й старателі вискакували з наметів і волали до похмурого, брудного неба, заволоченого хмарами рудої куряви:

— Давай, боже, давай!

Найчастіше гроза минала, тільки злегка покропивши пилюку рідкими краплинами. Люди тугіше затягували пояси, лаялись, жартували й ощадливіше споживали запаси продовольства. А на світанні брали на плече кайла та лопати і йшли працювати на свої ділянки; там вони одвалювали пусту породу, врубалися в товщі кварцу та залізняку і працювали до знемоги, аж поки пригасало пекуче денне світло. Тоді вони юрмами поспішали до шинків та пивниць і заливали спрагу пивом, яке коштувало не дорожче за воду; або, розпаливши багаття і приготувавши окріп, заварювали чорний чай, якого жадали пересохлі горлянки та порожні шлунки, і потому лягали біля своїх наметів під мереживні тіні тонких дерев.

Навзаході сонця земля палала вогнем. Густо-сині й багряні тіні переповзали по громаддях залізняку. Сонце зникало за обрієм малиновим розплавленим диском. Малинове й золоте полум’я поймало все небо над бурими хвилями чагарникових хащ.

В сутінках, поки ще не стемніло, навколо любителів ту-апа [8] , що грали на курному шляху, починали збиратися купки людей: групувалися партії на покер. Тільки вигуки глядачів, що стежили за польотом підкинутих монет, та ляскання карт, якими гравці з веселим азартом гепали об землю, порушували задушливу тишу. Одчайдушною і нестямною була ця гра, за якою люди намагались згаяти гнітючі вечори, коли ані найменший подув не колихав повітря і зорі тьмяно блимали в небі, схожому на безкраїй свинцевий дах.

Іноді перед світанням на якусь годину зривався свіжий легіт, і завмерлий табір вітав його полегшеним зітханням: люди перекидалися вві сні з боку на бік і потягались, ніби силкуючись ковтнути якнайбільше життєдайної прохолоди. Але зі сходом сонця вітерець зрадливо тікав, доокілля знову заливала суха, нерухома спека, і градусник показував сто [9] ще до початку робіт, далі піднімався до ста восьми, а опівдні до ста дванадцяти — і так до самого вечора.

Ці люди, які прожили перше літо в Кулгарді, це збіговисько страшних опудал, виснажених і почорнілих, брудних і обшарпаних, не забудуть його до самої смерті. Не всі гаяли ночі за пивом, покером чи божевільним ту-апом, де можна було за якусь мить виграти або програти сотню фунтів. Багато було й таких, що лежали крижем на твердій гарячій землі біля своїх наметів, вдивлялися в зорі й відкритими ротами хапали повітря в надії піймати хоча б натяк на прохолодний вітрець або сідали кружка погомоніти про важкі походи, про майбутнє цього приїску, про те, чи випадковий і єдиний оцей поклад золотоносного кварцу на ділянці Бейлі, чи є ще й інші такі ж багаті жили в цьому неозорому й невивченому краї, що простягнувся на сотні миль довкола.

В усіх тільки й було розмов, що про золото: про зрадливість жовтовидої сирени, яка їх полонила, про давноминулі часи та походи старателів на Кімберлі, Мерчісон, до Нанніна і Кью. До безшабашних вигуків, реготу та суперечок тих, що товпилися навколо гравців у ту-ап і перед шинками, часом долучалися хрипкий сміх або звуки пісні. З табору теж долинали вибухи сміху — за побрехеньками та жартами швидше минали короткі літні ночі, — частенько під розпачливе голосіння тубільців над старою водоймою в скелі, котру якийсь навіжений йолоп у пошуках золота розвалив динамітом.

Однією з найважливіших подій у ті дні було прибуття поштового диліжанса або фургона з продовольством. Тоді кожен чимдуж кидався назустріч візникові — розпитати про новини у світі, купити хоч трохи харчів.

Серед усіх візників Джек Баламут здобув найбільшу прихильність старателів. Високий, ставний парубійко, красень і веселун, він був одчайдушно сміливий і готовий на все, коли йому не щастило, як він казав, «смикнути писульку» — дістати дозвіл на воду, — бо коней таки треба поїти. Того літа на шляху від Південного Хреста до Кулгарді він не раз лице в лице стикався зі смертю.

— От, хлопці, їду я раз по старій писульці, — розповідав він. — Наближаюсь до тридцять четвертої милі, а коники мої так запарились, що хоч лусни, а води їм дай. А сторож біля цистерни, старий шкарбун, не хоче поїти худібку, лише мені дозволив промочити горлянку. Він, бачте, береже воду для поштаря та його коней: такий йому дали суворий наказ.

Та я прикинув, що там стане й для мене, і для моїх гриватих. Ну, гиркались ми, добре так, з перцем, коли він раптом — беркиць і завмер. Я сторопів: ну що з ним у біса робити? А далі — стій, та це ж сам перст господній! Змикитив оце — й хап у нього з-за пояса ключ від цистерни, а далі гукаю свого помічника. Ми вщерть наповнюємо наші міхи, напуваємо коней. Після цього я повертаюсь до сторожа — глянути, як і що. А він уже потроху став приходити до тями. Ну, ми й драпонули геть, щоб зайве не розбалакуватись.