Чтение онлайн

Одного разу, коли вони гуляли на південь від Маунт-Шарлотт, на очі їм трапилась дивна маленька потвора, що її місцеві жителі називають «гірським чортом». То був хамелеон; на сонці він ставав жовтим з коричневими цяточками, а коли повзав серед каміння, то набирав іншого захисного забарвлення — бурого й сірого. Створіння абсолютно безневинне, але жахливо потворне. Все його тіло було вкрите пухирчиками, банькаті очиці блищали, мов намистини. Ну чисто тобі маленький дракон, подумала Саллі, або якийсь перевертень із казки.

— Мінгарі! — тихо скрикнула Марітана, помітивши тварину. Вона сіла на землю трохи віддалік, щоб не сполохати хамелеона, який вигрівався на сонці. Але мінгарі зник так швидко й безшумно, що Саллі навіть не помітила, куди він подівся.

— Мабуть, вона робила кубу [14] , — пояснила Марітана і, благоговійно притишивши голос, почала розповідати про те, що в давні-прадавні часи, коли сюди прийшли перші темношкірі, мінгарі були жінками, які цуралися чоловіків. Закон забороняв їм розмовляти чи свистіти, щоб їх не почули чоловіки, а коли мінгарі проходили місцями полювання, їх охороняли злі духи. Жінки-мінгарі повинні були народжувати дітей для всіх тубільних племен. І де б вони не сіли відпочити — біля водойми чи під великим каменем, — вони залишали там купу немовлят. Та одного разу, коли жінку-мінгарі схопив молодий воїн, вона закричала, й тоді злі духи обернули всіх її сестер на оцих маленьких тваринок, позбавивши їх голосу й усіявши тіла роговими наростами для захисту від ворогів.

— Але мінгарі й досі залишають дітей скрізь, де вони відпочивають, і якщо Марітана та й навіть сама Саллі посидять трохи на тому місці, де був хамелеон, у них неодмінно народиться дитинка, — з надією в голосі сказала Марітана.

— Тоді ходім звідси швидше! — вигукнула Саллі, удаючи, ніби вона дуже злякалася. — Я зовсім не хочу мати зараз дитину, Мірі.

Марітана засміялась своїм дзюркотливим сміхом, але поди вилась на білу жінку з подивом і недовірою.

— Як! Не хочеш кубу? — пробурмотіла вона.

Іншим разом під час прогулянки вони підійшли до солоного озера й побачили, що вся його поверхня аж рябіє дикими качками. Марітана побігла назад, щоб попередити Фріско. Наступного ранку, до сходу сонця, Морріс та Фріско подались до солоного озера. Вони перебрались через болото, забрели в озеро й, ховаючись під кущами, як це робили кочівники, почали стріляти птахів. Марітана пішла разом з ними й, скинувши з себе одяг, шубовснула в крижану воду: вона збирала забиту дичину.

Щаслива й радісна, вона повернулася в табір, несучи на плечі довгу палицю, унизану невеличкими чорними лискучими птахами. Цілий день вона поралась біля них, заліплюючи кожну качку з тельбухами й пір’ям у грязюку, а потім викопала яму в землі, щоб так їх і запекти, за звичаєм свого народу.

— Дика качка а-ля Марітана — смачнішого зроду не їв! — вихвалявся Фріско.

Але Морріс волів, щоб качку було обпатрано й вичищено, і Саллі засмажила його частку здобичі у великій закопченій макітрі, що правила їй за похідну піч. У них з Моррісом не; було гостей на обіді. Зате з десяток родичів Марітани раптом з’явились невідомо звідки, щоб взяти участь у бенкеті. Вони сіли півколом позад Фріскового вогнища, ніби мали незаперечне право на здобич чоловіка їхньої одноплемінниці.

Побачивши цю братію, Фріско розсміявся. Він сказав, що йому подобається роль знаменитого мисливця, і він роздавав шматки печеної качатини з добродушною щедрістю. Нарешті бенкет закінчився, й тубільці пішли. Та коли наступного вечора, Фріско повернувся з роботи, він знову застав їх біля свого намету: вони просили борошна, цукру, чаю та тютюну. Фріско розлютився й потурив їх геть, сиплючи брутальною лайкою та прокльонами їм услід, аж поки останній темношкірий зник з очей.

Марітана сприйняла його гнів’дуже спокійно, ніби так і повинно було бути. Вона, як і раніше, походжала по табору, заливаючись веселим дзюркотливим сміхом, і з захопленням робила все, чого навчилась від Саллі. Та через кілька днів вона зникла. Пішла до своїх, пояснив Фріско, і кочуватиме тепер з племенем доти, поки її чоловікові, старому Бардоку, не забажається вина та тютюну. Тоді він знову пошле Марітану у табір до білих.

Швидко минали дні, насичені золотим сонячним світлом і такою ніжною, глибокою небесною блакиттю, що Саллі вона здавалася чарівнішою за все на світі, — наближалося літо.

Після дощів та в холодну погоду земля і небо милували око багатством та соковитістю барв. Теракотові дороги й пориті схили хребта; на узбіччях і поміж кущами — смарагдова трава. Ген на обрії бовваніє сапфірова вершина Маунт-Берджесу, а довкола в усі боки розляглося море чагарів, сизо-сіре, мов голубине крило, майже фіолетове в туманні вечори та в багрянці призахідного сонця.

Всю цю багатющу палітру, здавалось, тримали в собі дикі квіти. Жовті, ясно-червоні, блакитні й пурпурові, вони то звисали кетягами в колючих хащах, то гордовито здіймали голівки над низькорослим чагарником. Білосніжні безсмертники й рожеві нагідки шовковистим килимом стелились на багато миль по той бік солоного овера. Та під гарячим подихом літа все це поблякло, квіти зникли, озеро пересохло. Барви землі й неба вицвіли, потьмяніли, все розрідилося в сумній одноманітності куряви й спеки. Лише надвечір’я, як і раніше, були казково прекрасні, все небо палахкотіло золотисто-рожевим полум’ям над тємно-ліловою землею, та ночами місяць-чарівник сріблив своїм сріблястим сяйвом поруділу оголену землю навколо табору старателів.

Саллі часто милувалася заходом сонця та місячним сяйвом, і їх таємнича краса заспокоювала її й утішала в ті довгі вечори, коли Морріс ішов грати в ту-ап. Фрісків намет стояв зовсім поруч, і вона бачила гравців, що, товпились навколо багаття, чула гамір та вигуки.

— Я поставив!

— Іду на фунт!

— Ану, кидай!

— Сюди, до мене, мої миленькі!

— Так і є — орел!

— Хай йому дідько — знову орел!

— Ставлю долар!

— Десять шилінгів!

— Соверен!

— Катай!

— Крути, Янкі!

— Свята мадонна!

— Решка буде!

— А хай їй грець!

Вигуки, зойки, безтямне бурмотіння, пропозиції нових ставок — все це зливалось у монотонний гул, що плив крізь нічну тишу.

Саллі так часто бачила й чула, як грають в ту-ап у Південному Хресті та в Кулгарді, що розуміла значення кожного вигуку. Ця гра так міцно вкоренилася в життя приїсків, що найрізноманітніші спірні питання розв’язувались підкиданням монети. «Ану, кинемо», — казали чоловіки, з’ясовуючи, кому належить платити за вино чи йти по воду до опріснювача.