Чтение онлайн

Джіотті не показувався. Рахунок, поданий ним, виявився більшим, ніж Морріс міг чекати. Кон, як видно, був тут своєю людиною і пив у борг, а чужакові доводилось платити готівкою. І Морріс розкошелився, щоб заручитися довірою на майбутнє.

Свою досаду він вилив потім, розповідаючи про це Саллі, коли вони знову, слідом за Коном, міряли поруч біди курний путівець, що вів то на південь, то на схід по випаленій сонцем глинистій рівнині; а ген попереду, на самому обрії, тремтів міраж, ваблячи зір гладенькими розливами води в облямівці тінистих гаїв.

— А знаєш, чому золотошукачі так ненавидять оці міражі? — похмуро спитав Морріс. — Бо вони занапастили безліч змучених спрагою людей.

Справді, важко було повірити, що це чудесне видиво води та дерев — лише обман зору. І Саллі добре розуміла, як воно повинно діяти на людину, що помирає від спраги серед гарячої безводної пустелі. Там, де кінчався міраж, на схід тяглося пасмо блакитних гір, до яких і поспішав Кон. Кобила й зараз дуже кульгала, але все ж таки вперто тяглася вперед. Тепер можна не підганяти її, сказав Морріс. По твердій дорозі, де глина спеклася в суцільну кору, йти зовсім не важко, та й до місця вже близько. Кон вважав, що від Кеноуни до лощовини в горах, де вони з Барні Мелоном кілька місяців тому натрапили на багату місцинку, всього десять миль.

Кон передумав, що варто пошукати щастя біля ділянки Тома Дойла та Біссенберджера. Надто багато людей туди позбігалось, і всі знаходять просто дрібницю, так сказав йому сам Візі Баггер.

Сонце підбивалося вгору, і спека на глинистій рівнині дедалі посилювалась. Вона душила Морріса й Саллі, що пішки брели через голу, відкриту місцевість, над якою, мов розжарений до білого метал, нависло небо; вона здіймалась від землі, обпікаючи ноги крізь черевики й висотуючи з тіла всі сили; невдовзі Морріс та Саллі ледве плентались за Коном та його кіньми. Вчора було сто десять градусів у затінку, але зараз довкола не було навіть натяку на будь-який затінок. Ніщо не захищало Морріса та Саллі від вогняного проміння, яким щедро плюскало сонце, ніщо, крім одягу, який, здавалось, тлів на їхніх плечах.

І яке вони відчули полегшення, коли доповзли до кам’янистого кряжа, де поодинокі дерева відкидали на землю мереживні тіні, й нарешті зупинилися в лощовині, де й досі стояв зроблений з гілок Конів курінь. Кон поскидав на землю в’юки та сідла й пустив своїх коней пастися, почепивши одному з них на шию дзвіночок.

Моррісова кобила стояла, де її зупинили, понуривши голову й ледве дихаючи. Саллі розв’язала посторонки й вивела її з голобель, поки Морріс відміряв коняці її частку води. Кон збирався встановити опріснювач на солоному озері, що було на рівнині приблизно за милю від кряжа. Щоправда, зараз озеро пересохло, але на глибині кількох футів ще можна було добути якусь каламуть. Перш ніж вони почали видиратись на кряж, Кон оглянув яму, викопану ним та Барні край озера, й пересвідчився, що вода потроху натікає.

Але користуватися нею поки що треба дуже ощадливо. Опріснювач даватиме питну воду, тільки спершу слід наготувати для нього дров та викопати ще один колодязь на той випадок, якщо в старий упаде якась тварина й загидить воду. Кип’ятильники, щоб вони не ржавіли, раз по раз доводиться — очищати від солі та інших мінеральних осадків, так що вода вимагає багато часу й праці. І разом з тим вона становить основу основ життя у цій напівпустелі.

Навіть не розпакувавши речей і не поставивши наметів, Кон та Морріс пішли обстежити місцевість. Саллі здалеку бачила, як вони присідають навпочіпки, згрібають руками землю і розтирають її на долоні.

— Ну як, годиться, га? Кажу ж тобі, я носом чую золото,—І долинув до неї Конів голос. — Завтра я піду дзьобати вздовж кряжа, а ти, Морр.ісе, поставиш грохот на краю лощовини і будеш сіяти-віяти.

Саллі почала збирати каміння, щоб скласти огнище. Коли чоловіки повернулись, в котелках уже кипіла вода й обід був готовий. Вони усмак попоїли, якусь часинку смоктали люльки, а потім неквапно, як належить справжнім старателям, взялися ставити намети. Коли вони впорались, майже споночіло, і в сутінках забіліли, немов дві мушлі, запилені, латані-перелатані й брудні парусинові хатки, поставлені за кілька кроків одна від одної на кряжі над мертвим солоним озером та широкою глинистою пустелею.

Ніколи Саллі не спала так солодко, як тієї ночі, казала вона. Спочатку, коли вона тільки лягла, у неї боліла кожна кісточка, кожен нерв сіпався і тремтів. Та скоро вона провалилася в блаженне небуття і всі болі як рукою зняло; ранок, як завжди, приніс їй бадьорість. Переїзд був не дуже далекий, Морріс захопив із собою їхні матраци. А тепер він обіцяв сьогодні ж нарубати жердин і зробити тапчани, так що вони матимуть зовсім шикарні постелі.

Морріс підхопився вдосвіта й подався вивчати грунти в лощовині. Кон грів воду в котелку і підсміювався з його нет’ерп-лячки.

— Встигнемо, — сказав він, — золото нікуди не втече.

Але Морріс похапцем проковтнув свій сніданок і знову пішов. Він поставив грохот і цілий день копав та просіював землю.

Кон відмовився від допомоги Морріса і сам пішов на розшуки слідів золота вздовж кряжа. З «дзьобання», як називав він це заняття, Кон повернувся надвечір і приніс у торбинках зразки, які треба було потовкти у ступці й промити, щоб дізнатися, чи є в них золото.

Завтра вони збиралися піти до озера копати колодязь та ставити опріснювач і тому вирішили, що можна витратити трохи води на промивання. Про всяк випадок вони зливали використану воду в бідон з-під гасу, щоб знову пустити її в хід, коли вона відстоїться. А може, сліди золота знайдуться й у воді.

Моррісу поталанило більше, ніж Кону. Після того, як він промив пісок з нижнього листа грохота й обережно злив воду, він побачив на дні таза широку смужку золотого зерна. Таз мінився всіма кольорами веселки, і золото яскраво виблискувало. Дивлячись на нього, Морріс усім тілом тремтів від хвилювання. Обличчя його сяяло радістю.

— Здається, ми його знайдемо тут, чуєш, Коне! — тріумфуюче вигукнув він. — Треба негайно закілкувати ділянку!

— Ми можемо відгородити на чотирьох, — у тон йому сказав Кон і хитро підморгнув оком. — Нас тут уже троє, а коли треба буде, візьмемо й четвертого.

— Принаймні я запаслася правами, — сказала Саллі. — Містер Квін говорить, що кожна жінка на приїсках повинна мати свідоцтво. Диви, та й пригодиться.

— Чудово зробили, місіс, — заквоктав Кон і пішов слідом за Моррісом до грохота. Морріс уже приготував кілки з своїм прізвищем та номером свідоцтва на розробку. Вони точно відповідали встановленому розміру. Але Кон вдовольнився старими кілочками, які вже не раз служили йому за подібних обставин.

— Був час, — з обуренням заговорив він після того, як вони з Моррісом закілкували ділянки й сіли вечеряти, — коли чоловікові не треба було отак турбуватися про свої кілки. Покладеш кілька гілок чи купку каміння, та й годі, а якщо старатель залишав на ділянці кайло або лопату, він міг бути спокійний — ніхто не загарбає цієї ділянки: значить, хазяїн хворий чи пішов за ділом. А тепер тут вештається стільки шахраїв та злодюг, що тільки дивись та дивись, інакше з-під самого носа видеруть у тебе ділянку, і якщо ти хоч трішечки порушив правила, суд буде на їхньому боці.