БЖД
Шрифт:
– Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок…
– Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.
– А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.
Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:
– Ідьоооом к дірєктаааару…
– А как же ми? – запищали сучки-заучки.
З третьої школи мене випхали вже тоді, коли я навчався в дев’ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання гранати. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.
– Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всього, навіть захищати родіну.
– Від кого? – не зрозумів я.
Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:
– Кидай, бо викличу батьків.
І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепнулась об футбольні ворота, відрикошетила й влучила фізрукові в ногу, розтрощивши йому великого пальця… Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщини й не становив для неї жодної загрози…
Словом, я був злий на школу, тому плекав напівбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже дієвим, я обрав дещо іншу тактику. По закінченні одинадцятого класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини…
– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під окулярів Сан Санич.
– Уже зник, – видихнув я.
– До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля дверей.
– Гммм… – почав викручуватись я, – розумієте, літо скоро… Час міняти імідж…
– Імідж – це добре, – погодився Сан Санич. – Але чого від тебе штиняє дустом?
Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редакція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сексуальною активністю, від передовика чогось штиняє дустом, – і суворо сказав:
– Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно зароблені» він виділив логічним наголосом, – тобто рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.
– Лежатимуть, зроблю, на все добре, – пошаркав ногами я і вже за дверима додав: – Вітання дружині, муділа. При цьому на мене недобре зиркнула секретарка – вагітна растаманка-Свєточка.
За п’ятнадцять хвилин я вже їхав у 163-ю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Може, там знімають шкільне порно? Але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дустом і в мене що попало на голові?
На превеликий подив, школа 163 була зачинена, як, зрештою, і всі нормальні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці мали лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. «Ні-ні, ай лав шоу-бізнес», – заспокоював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі довбонув кілька разів ногою в масивні дерев’яні двері так, що на мене посипалась штукатурка.
І тільки потому десь глибоко всередині почулася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, котра тепер намагається вибратись назовні.
– Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився старпер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.
– Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я в нього.
– Шо-шо, ля? – не зрозумів він.
– Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.
– Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться…
– Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими коридорами школи-риби.
Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна, активність мене зовсім не приваблювали… тож за школу я вийшов із деяким острахом… Там було порожнє футбольне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися на майданчику для допризовної підготовки юнаків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати…
– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і привітався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич…
Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивились ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.
– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.
«Господи, – вжахнувся я, – правду дідок казав: такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом».
– Я Сєва, – підійшов до мене лисий і простягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє… От тіки на голові в тебе ЩО?
– Літо скоро, – знизав я плечима, – час міняти імідж.
– Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.
«Ну й який він після цього натурал?» – подумав я, і в мене аж мурашки по шкірі побігли.
– Як називається?
– Хто? – не зрозумів я.