Чтение онлайн

— Це правда! — відповів він. — Однак чоловік може почасти і передвидіти свою долю. Чи ви не відчуваєте, напр., зближення того, що зветься в людськім житті щастям, і буває звичайно метою життя?

Я задумалась.

— Ні, пане доктор! — А по хвильці, під час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: — Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити, попри чоловіка, і працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, літературу, — одним словом, любити світ божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об'явами? Чи то не можна?

Він усміхнувся якимсь зависним усміхом.

— Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всі штуки світу, займалася кождою працею, що відповідала би її істоті, її смакові, поринала в ній досхочу, до втоми, лише найбільше нехай би любила мене!

Я усміхнулась, хоч він видавався мені дуже поважним у тій хвилі.

— Чому ви смієтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би її дуже, дуже щиро!

— Як же ви це можете знати?

— О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навіки.

Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбомі, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографії свояка Муня, котру мені прислав вуйко на різдвяні свята.

— Хто це такий? — спитав різко.

Я сказала хто.

— Ваш свояк? — спитав недовірчиво, і його очі блиснули. — Він пристойний [91] ; але ж бо він чорнявий!

— Він справді чорнявий, чи в тім що дивного?

Він спаленів і ніби погрузився в оглядання цього лиця.

— Я шукав фамілійних черт, — оправдувався півголосом. — Мені здавалося, що він, як ваш брат, мусив би бути русявий. — Опісля запер нетерпеливим рухом альбом і, оглянувшись ще раз по кімнаті, кинувши оком на всі дрібні образки і фотографії на стіні, ухопив за капелюх.

— Не хочу вам забирати більше часу, — сказав, — тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я вернуся сейчас і заступлю вас при матері.

Попрощався й вийшов.

Я слідила за ним очима так довго, доки не зник з виду.

«Що я люблю, люблю вже навіки!» — повторював раз по раз якийсь голос у мені. І я була в тім переконана. Він останеться своїй любові вірний.

Але яка вона буде? Яка царівна?

Певно, німкеня. Але ні! Він казав раз, що йому слов'янські жінки ліпше подобаються.

Послідній тиждень його побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже щодня говорив об своїм від'їзді, або: «тепер маю перед собою ще п'ять днів»; опісля знов: «тепер лиш три», а врешті сказав: «маю ще лиш завтра».

День перед тим «завтра» сиділи ми обоє в городі, недалеко веранди, і він помагав мені вибирати і завивати насіння з різних цвітів. Був мовчаливий, а я старалася його розвеселити, хоч і сама не була в надто яснім настрої.

— Коли будете мати щось із ваших праць друкованого, то пришлете мені це самі — правда? — обізвавсь урешті.

— Пришлю.

— А коли заручитесь, то напишете мені це також самі, добре?

Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тоні, так я взяла ці слова за жарт і відповіла так само спокійно.

— Добре.

Він помовчав, а через хвилину сказав:

— Тоді пришлю вам прегарну велику мушлю [92] , котрої шум буде вам пригадувати море.

— І вас.

— Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, — сказав півголосом.

— Однак я хочу.

— Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тоді, то розбив би її поперед усього.

Я розсміялася тихим сміхом.

— То значить, що я би її в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тоді забуду про вас цілком, цілком.

— Забудьте! — сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселістю. — Я не пригадаюся вам, певно, нічим. Від матері не довідаєтесь про мене нічого, бо я попросив би її не згадувати вам про мене. Зі знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я ані політик, ані літерат. Взагалі я не тішуся ніякою «славою» і залежало мені завсігди на тім дуже мало, щоби здобути собі «ім'я» і розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що зверталися з довір'ям до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім іншім залежало й залежить мені дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не «чути» дуже багато. Вам прийдеться навіть дуже легко забути про мене.

— Так само, як і вам про «товаришку», — відказала я (ніби хотіла його в жарті уколоти), — з котрою аристократ по душі заприязнився на шість неділь. Але там на морі, на тім широкім, прегарнім, голубім морі, на дні котрого бачиться знов другий, прекрасний, багатий світ, там забуде він її цілком.

Саме в тій хвилі звернувся він до хвіртки, крізь котру входила пані Марко з Оксаною, і, не обертаючись до мене, сказав зміненим, однак спокійним голосом:

— Там не забуде він її ніколи. Що він любить, любить вже навіки.

На моїх устах завмер свавільний усміх, а жартівливі слова не повертали більше на них. Я жалувала висказаних слів, відчула нагло глибокий жаль, а заразом стало мені так, немовби я потонула і тілом і душею в ціле море цвітучих, своїм запахом упоюючих цвітів.

Другого, т. є. посліднього дня не бачила я його перед полуднем майже зовсім. Ходив кудись прощатися до знайомих і відвідати впосліднє своїх кількох пацієнтів, що дістались йому припадком; а коли вернув, складав якісь книжки і речі. Споминав, що від'їде вночі. По обіді прийшла Оксана, і ми пішли всі троє до міста. Вона мала в книгарні замовити якісь ноти, а він якийсь медицинський часопис.