Чтение онлайн

— Ти? — зневажливо поглянув на нього Олег. — Сили як у горобця, а хвастає.

— От і не хвастаю!

— Так доведи — візьми й звали!

— І доведу, — не здавався Віктор.

Хлопці радять йому не зважати на Олега — знає ж, який він, ні за що може образити. І Олега усовіщають, щоб не кривдив товариша, але той не відступався від свого.

— Ні, нехай доведе. А то тільки язиком плеще, хвалько нещасний.

Для Віктора честь дорожча за все. І він постоїть за неї. Рішуче підійшов до стовпця, вперся в нього обома руками. Верхній шар цегли зсунувся і з гуркотом упав на землю. Кілька цеглин розбилося.

Зачувши гуркіт, з хати вибігла мати.

— Що ж то ви, халамидники, наробили?! Ось я вам покажу! — вхопила на ганку віника-деркача.

— Це не ми, тітко. Це він, — ткнув на Віктора пальцем Олег і позадкував до хвіртки.

Віктор стояв розгублений біля купи, дивився на побиту цеглу. Але як тільки мати замахнулася віником, мовби прокинувся. Зірвався з місця й дременув у город. Слідом за ним полетів деркач.

Хлопці, щоб і їм часом не перепало за шкоду, теж повтікали з двору.

— То я навмисне підмовляв його повалити цеглу. Го-го-го! Ха-ха-ха! — зареготав Олег.

— Ну й дурень! — розсердився Сашко. — Вікторові тепер улетить.

— І нехай.

— А тобі що з того? Чого радієш? — спитав Микола.

— Він же насміхається, коли мені прочухана дають.

— Так ти ж заробляєш…

Коли тітка зайшла до хати, хлопці знову повернулися в двір, щоб допомогти Віктору скласти цеглу.

Олегові нудно самому, без товариства. Кишнув на курей, які греблися в смітті, налякав кота, що дрімав на сонці за парканом. У сусідньому дворі гралася дівчинка. Виманив у неї аж дві жмені смаженого гарбузового насіння. Сів під ворітьми біля мопеда, лускає.

Тим часом хлопці склали цеглу, поховавши всередину стовпця побиті шматки, і вийшли на вулицю.

Олег підбіг до них, дістав із кишені насіння, простягнув Сашкові й Миколі.

— Беріть.

— Я не люблю гарбузове, — скривився Микола.

— І я не люблю, — так само відповів Сашко й одвернувся, даючи Олегові зрозуміти, що не хоче з ним мати ніякої справи. — Хлопці, ходімо вже, бо не встигнемо й накататися.

І вони без Олега рушили від двору.

А Олег помчав кукурудзою навпростець за садки. Наламав з терну та акації колючих гілочок, поклав на дорозі й присипав їх пилюкою: їздитимуть — неодмінно попроколюють камери в мопеді.

Сховався за високим і густим кущем смородини, ждав.

Хлопців же нема й нема.

Невже передумали і кудись в інше місце подались? Авжеж в інше, щоб не знайшов.

Прислухався.

Тихо навкруги. Лише з садків лине ранковий переспів птахів та на леваді мекає бабусі Антонючки коза.

"Мабуть, вони там, на леваді. Тільки чого це не чути моторчика? Може, не заведуть мопеда?.. Піду щось їм пораджу, і помиримось".

І на леваді не було хлопців. Сама коза паслася на прив’язі.

"Молодець, кізонька, — похвалив у думці,— добряче перечепила Миколу…"

Ухопив її за роги, сів верхи.

— Др-р-р-р… — задеренчав, ніби моторчик на мопеді.— Давай! Вперед! Вперед! — штовхнув колінами під боки.

Але коза розставила ратиці, нагнула голову і ні з місця, стояла як укопана.

Ох і вередлива!

Зліз, ударив спересердя кулаком по спині. Коза мекнула й відбігла.

Де ж вони поділися? Могли й до ставка піти, і за городи…

Спробуй знайди їх тепер. Бігатимеш, висолопивши язика, як цюцько.

Олега ще більша злість охопила на хлопців. Як би все-таки помститися? Хіба що розказати про все дядькові Дмитру. Авжеж, треба розказати — він їм дасть…

Поплентався до старих Антонюків. Одначе дядька Дмитра не було вдома.

— Пішов рибалити, — сказала бабуся Дарина. — А нащо він тобі?

— Та… — зам’явся Олег.

— Секретне щось?

— Ні. Хотів сказати, що Сашко з хлопцями на мопеді катаються.

— То й нехай катаються, що тобі до того?

— Дядько самому Сашкові дозволив, а він цілу ораву зібрав. Учитимуться і поламають мопед.

— Ага, ясно, — кивнула бабуся. — Тебе, мабуть, не прийняли до гурту, так ти оце й прийшов.

— Я сам не захотів.

— Брешеш. По очах бачу, що брешеш, — не повірила. А потім іще більше ошелешила його: — Ти що, знову на козі їздив?

— Хто це вам таке сказав?..

— Намну вуха, тоді й знатимеш хто! Оно в тебе всі штани в шерсті.

Олег, щоб йому й направду не нам’яла бабуся вуха, втік од неї.

Потинявшись вулицею, знову пішов за садки. Сподівався, що хлопці все-таки прийдуть туди.

Невдовзі зашелестіло гілля. Олег миттю сховався за кущі смородини.

На стежку вийшла бабуся Дарина.

Куди це вона?.. Ага, з відерцем… На леваду, козу напувати.

Бабуся, йдучи попід деревами, поглядала на яблука, які ще деінде жовтіли на вершечках. І Олегові захотілося покепкувати над старою.

Коли вона поминула його схованку, роззувся, зліз на яблуню, зірвав кілька яблук. До хвостика одного з них прив’язав рибальську ліску, яку забув учора викласти з кишені, і обережно перекинув через нижню гілку.

Повертаючись із левади, бабуся побачила просто перед обличчям велике жовте яблуко. Тільки простягнула руку, як воно підстрибнуло вгору.

Здивовано озирнулась — що за мана?!

Тим часом яблуко знову опустилося.

Ще раз спробувала його вхопити. Доторкнулася, а яблуко скік — і зникло в листі.

Зрозуміла, що над нею кепкують.

— А-а, це ти, лобуряко! — впізнала на дереві Олега бабуся. — Стривай, розкажу матері, анахтемська дитино!

Угледіла під кущем Олегові черевики і забрала їх.