Чтение онлайн

Вхід з річки вузький, поріс з обох боків червоною шелюгою, колючою шипшиною і сріблястим полином. Одне слово, кращої схованки для човнів і не бажати. Не вкажи на неї "своя людина", ворог повік не знайшов би.

У яр спускалися не схилом, як завжди, а по гіллі, щоб швидше. Павлик зідрав коліно, але на те не зважав.

— Заживе, — махнув рукою і зразу ж кинувся в Льонею до човнів.

Їх стояло там дванадцять — десять невеликих, під весла, і два моторних.

Закачали холоші, вхопили на піску по довгій тонкій жердині, стрибнули у крайній човен і, відштовхуючись, попливли до виходу. Там, на березі річки, густі лозняки, вербові порості — є де переховати.

Та чи встигнуть вони це зробити, поки прийдуть фашисти? А вони неодмінно прийдуть, коли довідаються, що на Качиному лимані немає рибальських човнів.

— Бери ти одного і я одного — так швидше, — розпорядився Льоня, коли вони знову повернулися в яр, уже без човна.

Обережно, щоб не грюкати і не бовтнути жердиною, переправили тепер водночас два човни.

Незабаром у яру залишилися тільки моторні. Вони були замкнені одним замком. Спробували видерти ланцюг — куди там.

— А що, коли потопити? — висловив Павлик думку.

— Авжеж, давай затопимо! — вхопився за його пропозицію Льоня, ще й розсердився: — От галушка, не міг раніше сказати!..

На пісок під шипшиновий кущ полетіли штани, загорнуті в сорочки кашкети.

Раніше, було, вода сама у човен набирається — потім сиди і вихлюпуй коряком. А зараз як не розгойдували — хоч би з ложку набралось!

Хлопці розгубилися.

— Що ж робити? — тяжко зітхнув Льоня.

— Може, каміння накидати?

— О, правильно! — зрадів Льоня.

Лише тоді, як залізли в холодну воду, дістали із дна кілька запліснявілих каменів і поклали під один борт, ще й самі стали на нього, човен врешті затонув.

Та тільки злізли з нього, знову почав підійматися вгору, виставляти корму і ніс на поверхню. Довелося ще підкидати каміння.

Впоравшись так і з другим човном, побігли одягатися. Не встигли навіть сорочок натягнути, як угорі почулися голоси.

— Ідуть! Німці! — прошепотів Павлик.

— Тікаймо! — заметушився Льоня.

Похапали жужмом одяг, подалися в шелюги.

Ведучи попереду батька, у яр сходили фашисти…

Минув другий тиждень, як Павлик з батьком в окупації, а здавалося, що вже давно, давно…

В селі й біля річки хазяйнують фашисти. І Павлик з батьком ладні у землю заритися зі своєю хатою, щоб тільки не бачити ненависних ворогів.

А про рибу нічого й згадувати — фашисти навіть близько не підпускають до річки, бояться, певно, щоб хто не подав якогось умовного знака на той берег нашим бійцям.

Проте батько все одно збирається упіймати тихцем цієї ночі риби. Якщо не в річці, то в Колотому яру, туди вона теж запливає.

Вранці батько виніс із комірчини старий невід, розвісили удвох з Павликом його під дубами і заходилися лагодити.

Ніби павучок, хлопець вчепився руками в снасті, вишукуючи і показуючи батьку дірки. Той же вправно снував схожою на плітку глицею — рибальською голкою, і з-під його пальців на прориві з’являлись маленькі квадратні вічка.

Коли невід кінчали латати, у двір в’їхали два фашистські грузовики, вкриті брезентом. Один з них зачепив невід і відірвав великий шматок. П’яні солдати задоволено реготали, галасували. Батько ж тільки дивився з ненавистю на них і нічого не говорив.

Грузовики зупинилися в чагарнику. Солдати, поскидавши з машин сокири, пилки, троси, вірьовки, рушили до хати.

— Егей, куди ви? — перегородив їм дорогу батько.

— Гут, гут, хазяїн, — спинились солдати. — Дай ам-ам… яйка, масло…

— Нема у мене для вас їжі — свині поїли.

— Давай свиня-сало, — закивали головами.

"Собаку вам дохлу, а не сало!" — хотілося гукнути Павликові.

— Свиней теж немає. Задрали хвости, в ліс повтікали. А в хату йти не можна, короста в нас, — відповів батько, шкрябаючись між пальцями.

Кілька днів тому, щоб не лізли гітлерівці, батько спалив у хаті грудку сірки. Хай думають, що там справді живуть коростяві…

Нічим не поживившись у них, солдати дістали з своїх речових мішків консерви, білий хліб.

— Ач які жаднющі! Грабують, грабують і ще мало. Чекайте, заткнуть вам пельку… — мовив гнівно батько.

Поївши, солдати залишили вартового біля машин і попленталися з сокирами та пилками на узвіз. Незабаром звідти долинуло гупання зрізаних акацій.

— Навіщо вони, тату? — здивувався Павлик.

— Питай мене — я й сам не знаю.

Та згодом вони догадалися, що затівають фашисти. До узвозу, прикритого від річки густими чагарниками, одна за одною почали під’їжджати машини і скидати човни. Металеві, дерев’яні, гумові.

— Оце так, так. Наступати збираються, — стурбовано промовив батько. — Бач, у нас не розжилися на човни, а десь таки дістали, анахтеми!..

Пізніше з села пригнали людей, заставили тягати акацієві колоди, майструвати плоти.

Батько місця собі не знаходив. То за двір вибігав подивитися, що діється на узвозі, то надовго зникав у хаті.

Та ось на нього наткнувся офіцер у пенсне, той, що вимагав колись рибальських човнів, і наказав іти на узвіз пиляти дерева. Коли ж батько відмовився, офіцер ударив нагайкою, проверещав:

— Німецькі офіцір говоріль, не вікональ — буде пах-пах…

Злий, видно, був на його й досі за те, що не показав, де сховали човни.

Тоді офіцер щось сказав солдатам, і ті відвели батька в сарай.

Павлик зовсім розгубився. Що ж тепер буде?..

Тільки-но зсутеніло, легковими машинами по-наїхало багато офіцерів. Вони оглянули дворище, ходили в гайок, лазили в погріб. А незабаром у кущах біля хати солдати встановили кулемети.