Диваки
Шрифт:
Сашко з батьком сховалися в комірчину.
Поривчастий вітер розбишакувато налітав раз по раз, розгойдував на ставку хвилі, зривав із них бризки. А за якусь хвилину-дві з неба ринули нестримні потоки.
Стало темно, як уночі.
— Ну, це надовго, — мовив батько, витираючи спітніле обличчя, — хоч би до вечора переказилося.
А дощ лив і лив, і грім усе гуркотів над самою головою…
Сашко незчувся, як і задрімав під монотонне ляпотіння.
Коли це щось зашуміло й загуло. Він притьмом схопився, метнувся до виходу. Аж ставок повен-повнісінький, ось-ось перехлюпне через край. Навіть паростки, що гнали по греблі з вербових кілків, і ті виглядають з води. У водоспусках реве; човен, підхоплений течією, крутиться посеред ставка, наче млинок. А вода все прибуває і прибуває.
— Греблю прорвало! — вигукнув батько і кинувся під зливу.
Спочатку Сашко подумав, що гребля прорвана в цьому ставку. Аж воно в тому, який загатили у яру трохи вище. Гребля там була ще свіжа, насипана торік. Злива, мабуть, підмила земляну стіну, вона й повалилася. І вода з рибою ринула вниз.
— Синку, біжи в село по допомогу! — наказав Сашкові стривожений батько, а сам вхопив у комірчині лопату й подався на греблю.
Сашко щодуху помчав до села. Не обминав ні калюж, ні багнюки. Скрізь дзюркотіли струмки, згори по дорозі бігла справжня ріка. Злива трохи вщухла, а коли вбіг у село, з неба лише сіявся дрібний дощик.
Його турбувало одне: як би швидше скликати людей батькові на допомогу. Адже не буде він забігати до кожного в хату! Так і за годину не зійдуться. На ставку ж за цей час усе може статись…
Як минав бригадний двір, подумав: а що, коли взяти коня? І як раніше не здогадався?..
Заскочив у стайню, погукав конюха:
— Дядьку Михайле! Дядьку Михайле!..
Не обізвався, мабуть, по корм поїхав. Та й не потрібний він: Сашко тільки тепер помітив, що у стайні не було коней — всі, певно, в роз’їзді або на пасовиську. Один жеребець Ворон бив копитом у загорожі.
Раптом поруч, у жолобі, хтось заворушився, замурмотів, заплямкав губами. Потім голосно, на всю конюшню, захропів і захарчав, ніби його душили за горло.
Сашко, затамувавши дихання, заглянув — хто це?
А-а, відомий сонько, Шморгун Сергій… Лежав голічерева на кінських з’їдах, поклавши під голову сідло, вкрившись ватяною фуфайкою.
"От добре, розбуджу, хай поїде жеребцем у правління", — зрадів Сашко, та відразу й поник.
Згадав, що на Воронові ніхто, крім конюха, не їздить. Усі бояться. Побоїться, звісно, і Сергій.
"Може, самому спробувати?.. — зненацька виринула зухвала думка. — А чого ж, нехай тільки Сергій виведе Ворона з конюшні й допоможе сісти верхи".
Але ж і цього він, мабуть, не захоче зробити. Ой, не захоче, бо ще й досі сердитий на Сашка та на Миколу.
Ні, не треба його будити. Сам спробую…
Сашко заскочив у комірчину, схопив уздечку, надів через віконце на Ворона. Жаль, що Сергій сідло забрав, та нічого, обійдеться якось і без сідла.
Відчинивши загорожу, став збоку на ящик, покликав жеребця:
— Кось, кось, кось…
Було дуже страшно. Може, як ніколи в житті. Хотілося навіть зовсім утекти. Але в ту мить перед очима постала картина — батько сновигає по греблі, через яку от-от перехлюпне шалена вода…
Коли Ворон виходив із загорожі, Сашко вхопився за гриву і, ніби збираючись пірнути, заплющив очі й стрибнув йому на спину.
Жеребець, наче нічого й не трапилось, спокійно простував до виходу.
У дверях Сашко, щоб не вдаритися об одвірок, прихилився, дістав рукою повіддя.
Надворі Ворон зупинивсь, тріпнув головою, заіржав. Сашко принишк, боячись поворухнутися.
Сергій, певно, вчув те іржання, проснувся, вибіг із конюшні.
— Куди це ти? — закричав перелякано. — Злізь, дурний! Злізь!..
Сашко навіть не озирнувся, злегка смикнув за повід, щоб спрямувати жеребця за ворота.
Воронові це не сподобалось. Брикнув раз, удруге, втретє.
Одначе Сашко не злетів на землю. Як тільки жеребець починав брикати, хилився до гриви — і не падав.
Тоді Ворон рвонув вулицею, аж грязюка полетіла з-під копит.
Сашко дивився йому прямо межи прищулені вуха й намагався вгадати, коли саме треба припадати до гриви.
Він не бачив занімілих хлопців, що стояли обіч дороги, не помітив закам’янілого від подиву Олега Шморгуна…
Біля контори Ворона схопили за уздечку, допомогли Сашкові злізти з жеребця.
— Ну й ну, — похитав головою бригадир дядько Василь. — Що тобі, хлопче, жити набридло? Як ти зважився? Та це ж звір, а не кінь!
Сашко щось хотів сказати й не міг. Від хвилювання лише ротом зіпав, ніби безмовна рибина, витягнута з води.
Почувши гомін біля правління, до розчиненого вікна підійшов голова колгоспу, запитав:
— Що сталося?
— Та ось… — кивнувши на Сашка, почав був пояснювати бригадир, але Сашко сам підбіг до голови.
— Я… я… там… на ставку… Треба рятувати… Швидше… — забелькотів незрозуміло.
— Кого рятувати? — спохмурнів голова. — Заспокойся, говори до ладу.
Сашко вдихнув повні груди повітря — видихнув, ще раз вдихнув — видихнув і цим трохи вгамував своє хвилювання, розповів, нарешті, що сталося.
Голова відразу кинувся на радіовузол, віддав команду в гараж, на бригади, щоб звідти негайно виїжджали рятувати став. А ще звернувся до колгоспників: хто його чує, нехай бере лопату, відро чи корзину і біжить туди.
Сашко назад, до ставка, їхав на легковій машині разом із головою колгоспу і бригадиром дядьком Василем.
Що там тільки діялося, скільки туди машин наїхало, людей збіглося! Та всі з лопатами, відрами, корзинами, носилками.