Чтение онлайн

–  Ну, а вже ти тоді - есенція буття,- буркнув Отава. Вони посміялися з інженерового пишномовства, однак пішли в кафе, яке саме відчинилося після денної перерви, і їм справді сподобалося все: і широке вікно, і його небуденна залізна рама, і багато моря за прозоро-неіснуючим склом, і тонка нитка обрію, що пульсувала вгорі, мов жива жилка простору.

Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув із темних океанічних глибин.

–  Я писатиму про це дерево,- сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.

–  Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші,- казав він,- коли ж присутній я сам, тоді - сі-сі!

–  Сонет чи відразу поему?
– прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.

–  Старий, ѕ не ображаючись, мовив поет,-ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!

–  Людина повинна бути оригінальною,- сказав інженер.- Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?

–  А далі ми питимемо чорну каву,-сказав лікар.

–  З медицинським спиртом,- додав Отава.

–  По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лікар.- Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.

–  А буває гумор білий?
– поцікавився Отава.

–  Старі, я прочитаю вам один свій вірш,- втрутився поет.- Це вірш про аристократизм. Сі-сі!

Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не-мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам'ять.

Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.

Якщо ти прокинешся рано-вранці

Серед білого сум'яття простирадл і подушок,

І снігова білість різоне тобі в очі,

І ти задихнешся від крижаного холоду самотності,

І помандруєш поглядом до вікна,

Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна-

До цього прорубу в одвічній людській самотності -

І станеш шукати там неба великих надій,

Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки

неба для наших надій.

–  Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти,- сказав Отава - Але як ти міг це запам'ятати?

–  Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі!
– просвистів поет.

–  Я, наприклад, потомствений робітничий клас,- сказав інженер,- але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.

–  Старий, я теж робочий клас,- сказав поет.- Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!

–  Ми тільки вдаємо інтелігентів,- спробував помирити їх лікар.-А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?

–  Треба написати про тебе нарис у газеті,-докинув Отава.- Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби- в поезію з її наймодернішими.вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…

–  Старий, досить! Сі-сі!
– зупинив його поет.- їде кава, Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.

–  Мої предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.

–  Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі?
– делікатно поцікавився лікар,

–  Очевидно,- сказав Отава.

–  Не бачу підстав для роздратування,- знизав плечима інженер,- по-моєму, тут все о'кей. Інтелігенція - це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція - слово не іноземне, а російське.

–  Років через п'ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще щось,- засміявся Отава.- Дивуватися не треба.

–  Старі,- відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет,- я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!

Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.

–  Екзистенція буття,- зі смаком повторив інженер.

–  Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю,- не втерпів, щоб не кольнути, Отава.

–  Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти?
– поцікавився лікар.

–  Скільки треба, стільки й знаю,- відповів Отава.

–  Сі-сі!
– свиснув поет.- А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?

–  Тоді не знаю жодної,- хмикнув Отава.

–  Якби я був сином професора,- зітхнув інженер,- це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.