Чтение онлайн

Причаєне ступання в темну болотяну імлу - і нічого, так ніби й не чули хлопці і не відали. Трохи полежали, стримуючи віддих, потім Лучук прошелестів:

–  Що діяти? Скажемо Какорі?

–  А як він сам або з двома-трьома лишився?
– поспитав Си-воок.
– А всі - у Джуриловій жмені? Поб'є Джурило всіх і нас з тобою.

–  То що радиш?

–  А не знаю ще, - вимовив Сивоок і довго лежав, думаючи, і Лучук йому не заважав, бо виявилося, що нічого путнього не і міє порадити. Все ж не втерпів, захотілося показати, що має перевагу в меткості розуму над млявим Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув ліктем товариша під бік.

–  А що, коли піти за ними назирці і, як вони стануть на ночівлю, зайняти їхніх коней?

–  І що?

–  Ну й вернутися до купця з кіньми. А ті пішо не наздоженуть. Та й побояться.

–  Не знаю.

–  Зробимо!
– загорівся Лучук.
– Хай Джурило покрутиться!

–  А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утікати.

–  Як? Ну… - Лучук задумався, але швидко зметикував: - А ми підемо попереду! От зараз і вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночівлі їхньої ми будемо вже знов коло них. Ну?

–  Стривай, - сказав Сивоок, - дай подумати… Не відаю, як з кіньми…

–  Займемо, та й уже!

–  А як ти їх займеш? Чи вони підуть?

–  Чому б не пішли? Пов'яжемо їх у два пов'язи та й гайда!

–  Не підуть коні, - затявся Сивоок.

–  Чому б мали не йти, коли підігнати! '

–  Ти пробував вести одразу кільканадцятеро коней у одній вервечці?

–  То й що, як ні!

–  А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третій упреться на місці, а четвертий стане іржати, а ті почнуть кусатися… Саме час, щоб Джурило з своїми наспів та й…

–  Ой ти!
– злякано зітхнув Лучук.
– Що ж діяти?

–  А ще: якби хоч утікати назад, куди коні охочіше йдуть, вибиратися з пущі на волю, в дебрі ж ти їх не поженеш ніякою силою, - добивав його надії Сивоок.

–  Лихо, лихо!
– мало не плакав Лучук.
– То давай хоч самі утікати!

–  А тепер і геть пізно. Аби тоді, як ти спершу радив, то нічого. А тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо підступ Джурилів, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!

–  А не відаю, що можна…

–  Вельми добру річ ти нараяв, - сказав підбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше западав у зневіру.

–  Де там!
– проскімлив він.
– Нічого не вийде!

–  Вирушимо відразу, як ти казав, - незважаючи на його відчай, запропонував Сивоок.

–  Нащо?

–  Побачимо.

–  Таки хочеш зайняти коней?

–  Не знаю. Побіжимо, а там воно покаже…

Обережно злізли з' дерева, скрадливо обігнули становище, по-їгад краем багновища щодуху помчали назад, слідами своїх багатоденних мандрів.

Відразу зіпріли, хоч і порозхристували корзна й сорочки, в темряві часто перечіпалися то через коріння, то просто через гіллячку, наповзаюча з боліт важка вологість з розгону забивала їм віддих. Сивоок, міцніший тілом, широкогрудий, біг все ж таки легко, а Лучук, більше навиклий лазити по деревах, коряч-коного дріботів за своїм товаришем, відчайдушне вихекував:

«Хе-хе! Хе-хе!»

Коли минув перший переляк, а позаду вже ні вогню, ні гуку від табору і довкола сама темрява, та ліс, та поблизькі багновища з липкими випарами, хлопці збавили бігу і далі потрюхикали спокійніше. Лучук, ще й не віддихавшись як слід, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортіло знати, як же той повернув його задумку, що сподівається чинити, коли допадуть його Джурилові втікачі.

–  Наздоженуть нас, а тоді?
– хекав він з-за Сивоокової 'спини.

–  Не наздоженуть - почуємо їх, - спокійно відмовив той.

–  А почуємо - то що?

–  То заліземо на дерево.

–  І що?

–  Зустрінемо їх, - Сивоок був такий спокійний, що Лучук

аж спробував забігти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява - хоч в око стрель!

–  Як же ми їх зустрінемо?

–  Не знаю.

–  Отаке, - розчаровано вигукнув Лучук, - і я не знаю. То хто ж знає? Куди біжимо?

–  Хочеш відпочити?
– спитав його Сивоок.

–  Та ні, я хоч три дні можу бігти.

–  А я такий, що трохи б перепочив, - сказав дужчий, жаліючи свого кволого товариша.

Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до зупинки. Сивоок звернув трохи вбік,пристанув коло темного дерева, обіперся об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набігаючого Лучука, взяв його в обійми, мов малу дитину.

–  Та я!
– ворохобився Лучук, а сам не міг ухопити повітря в груди.

Стояли недовго. Хоч ноги їм підгиналися від утомливого бігу, хоч струменів по всьому тілу пекучий піт, хоч так не хотілося втрачати підпору за спиною і знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося не про втому й не про піт - йшлося про справи важливі, поряд з якими ніщо не мало більшої ваги.

–  Треба бігти, - сказав Сивоок, - і якомога швидше. Щоб не наспіли вони нас у темнощах.

–  А чи не однаково?
– не зрозумів його наміру Лучук.

–  Якщо буде досвіток, то ти можеш їх стрілами половину поцілити. А в темнощах - тільки що? Посвистиш услід?

–  Я такий, що й серед ночі поцілю!
– похвалився Лучук, якому хотілося бодай хвильку ще посидіти коло дерева.

–  Не можемо рискувати, - розважливо мовив Сивоок, - їх багато.
– А може, й ні.

–  Багато. Знаю.

–  Що ж, коли наздоженуть ще перед досвітком?

–  Перепустимо й підемо вслід. Десь їх спостигнемо. Вони побігли далі. Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли і гуцикали підтюпцем, щоправда, тепер мовчки. Іноді Сивоок трохи збивався з сліду, збочував то десно, то ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими підошвами ніг, не треба було йому й дивитися.