Чтение онлайн

«Однаково — половина населення».

«Хоча: раз вони живуть — їм там, видно, подобається».

«Подобається,— Яковенко гарячково шукав, чим би дошкулити фертові з бакенбардами,— але поступово всі переходять до міст. Завойовують міста. Підкоряють. Ніколи не навпаки. Зрозумів?»

«Не пропишуть!» — свиснув Віктор.

«Пропишуть, не турбуйся. Закон розвитку суспільства. В Англії в селі он лишилося процентів п'ятнадцять чи дванадцять людей, а в Америці — то й усього дев'ять. Отак. Скоро тобі нічим буде козиряти, всі будуть міськими».

«Не допустимо. Напишемо постанову — і припинимо цей процес».

«Хто це — напише?»

«Ми».

«А чому ти гадаєш, що постанови писатимеш ти, а не я, наприклад?» — Яковенко всміхнувся.

«Бо мені першому спала на думку така ідея,— розреготався Віктор.— Та ти ширше розставляй руки. Отак... Тоді штанга сама злітає догори».

...А в Юрчика-тапталапчика була дивовижна мама. Він заявив про це відразу, щойно відрекомендувавшись хлопцям. Дивився наївно-голубими очима на всіх, і всі відразу збагнули, що ці очі неспроможні ховати в собі жодного почуття, воно вихлюпується з них, як тільки зародилося в Юрчиковому серці. Не очі — медалі за наївність. З такими очима, мабуть, найлегше вірити в ідолів.

Щомісяця Юрчик одержував від матері посилку. Обливаючись потом, приносив він з пошти велику диктову скриньку, ставив її на стіл в ленінській кімнаті, питав:

«Ану, хто вгадає, що мама прислала цього разу?»

Хлопці починали викрикувати:

«Яблука!»

«Коржики з маком!»

«Вергуни!»

«Московська халва в шоколаді!»

«Фісташки!»

Вікторина тривала довго. Перелічували все те, що мама вже присилала Юрчикові. Та коли відкривали посилку, виявлялося, що мати вигадала щось нове, аби потішити свого синочка. І так щоразу. Лясков зітхав: «Мені б таку мамусю!» І відразу ж починав розводити свої брехні, запихаючись Юрковими пундиками.

...А Віктор загризався то з тим, то з тим. Особливо запекла війна тривала в нього зі старшиною Кайнаровим. Старшина заповзявся обчикрижити Вікторові бакенбарди. А той, убачаючи в цьому посягання на той мінімум особистої свободи, який даровано солдатові згідно з усіма найсуворішими статутами, затявся і захищав свої бакенбарди, як троянці Трою від греків.

«І ти в мене обріжеш!— домагався Кайнаров.— І я не дозволю ганьбити заставу!»

«Ну гаразд,— пробував спокійно переконати його Віктор,— ну, бакенбарди... А у вас же вуса, товаришу старшина...»

«І ти не плутай! І не... І вуса ростуть де?

«Під носом, а бакенбарди на щоках. Навіть пристойніше, як на те пішло».

«І зовнішній вид прикордонника...»

«Якщо розібратися, невже бакенбарди заважають будувати комунізм?»

«І скажу, щоб тебе розібрали на комсомольській організації...»

«А крім того, у Пушкіна теж були бакенбарди...»

«І Пушкін? — застигнутий зненацька, Кайнаров розгублювався, але тільки на мить.— І Пушкін був... дворянином».

«Ага, так ви проти Пушкіна, товаришу старшина? Проти великих завоювань? Проти культурної спадщини минулого?»

«І ми ще з вами поговоримо...»

...Все-таки як озирнешся тепер, цікаве життя було в білому будиночку, обсадженому високими білими тополями!

Щотижня, коли мав звільнення, Яковенко заходив до міської книгарні. Білявенька Вірочка відразу запримічала його, щойно він переступав поріг. Спалахувала всім лицем, щоразу розгублено казала те саме:

«Ви прийшли?»

«Так. Здрастуйте, Вірочко».

«Здрастуйте. Знаєте що? Ви можете трохи підождати? Подивіться наші новинки, а я тим часом відпущу людей...»

Їй завжди хотілося побути коло нього довше. Та й він не заперечував. Застава, хоч як там цікаво, все ж таки трохи схожа на монастир. Виломитися хоч на годину з узвичаєного трибу життя, поговорити отак з дівчиною...

Вона бігала по книгарні, відпускала покупців, а сама — гульк, гульк! — позирала на Яковенка, і він ловив іноді її погляди, і тоді вона спалахувала і лицем, і шиєю, і Яковенкові ставало ще приємніше... Він трохи безсовісно експлуатував Вірину прихильність. Примушував добувати для нього найдефіцитніші збірки віршів: Євтушенка, Вознесенського, Пастернака, Цвєтаєву. Навіть якщо книгарня одержувала лічені примірники, якщо навіть один примірник, то й тоді його заграбастував Яковенко. В книгарні його знали вже всі, називали: «Отой прикордонник, що читає вірші». З'явилися молоді поети в Києві, але їхні книжечки не доходили до приморського міста: надто мале місто було, а тиражі перших книжечок київських молодих поетів були й ще менші. Яковенко натрапив кілька віршів у журналах та газетах, вірші вразили його своєю незвичністю, він майже нічого не зрозумів у них, але спитати не мав у кого. Таємниці спадкоємності — жар-птиці переліт... Біологія ракетно вирвалась в політ. Віра тих віршів не читала й не чула навіть про них, а якби й чула, то, певно б, відкинула відразу, бо вона любила поезію таку, щоб «не ламати голову», підходила до віршів з притаманним» жінкам практицизмом.

«Був у нас тут один київський поет. Молодий, такий голубоокий-голубоокий. І відразу написав про наших дівчат. Дуже вони йому сподобалися. Ось послухайте: «Море котить їм на груди повногруді поцілунки». Правда ж, гарно?

«Не знаю,— казав Яковенко.— Мені вірші подобаються рідко».

«А нащо ж ви їх купуєте?»

«Читаю».

«Так вони ж вам не подобаються».

«А я шукаю таких, щоб сподобалися».

«А хто ваш улюблений поет?» — питала Віра.

«Не знаю. Хіба треба мати улюбленого? І неодмінно одного?»

«Ну,— Віра знов почервоніла,— а людину ж собі вибираєш... одну... дівчину, наприклад... чи хлопця...»

«Якщо поет — дівчина, то зветься поетеса»,— Яковенко засміявся, вганяючи Віру ще в більший сором.

«Ну, ви не так мене зрозуміли... Я не так про поета, як... Ну, книжка... Яку книжку ви взяли б у космос?»

«Тільки одну!»

«Ну, одну, одну! Таку умову ставлять в газетах, коли розписують анкети для польотів у космос... Там же треба багато дечого брати, корабель малий... Отже, для книжок місця не залишається...»

«Я б знайшов у найменшому космічному кораблі місце для цілої бібліотеки».

«Ви жартуєте?»

«Серйозно».

«Що ж то за місце?»

«Голова. Летиш, а в голові в тебе — прочитані книжки. Цілі бібліотеки! Щоправда, для цього книжки треба читати. Чомусь мені здається, що коли хтось ото відповідає на анкети, що взяв би з собою в космос «Як гартувалася сталь» або «Анну Кареніну», то, мабуть, він просто не прочитав ще й досі цих книжок, а від людей чув, що знати їх треба. От він і наміряється брати їх у космос, сподіваючись на дозвілля».