Добрий диявол
Шрифт:
Важило тільки одне: вода!
І тільки тепер Яковенко збагнув, що все можна вирішити ще одним, останнім заходом, або ж вирішити, або ж ні, або ж доконати чуда, або ж загинути.
Штурман когось шукав поглядом. Він спустився до трюму не для нагляду за Юрчиком, не для спонукування того до крику,— у нього була твердо визначена мета, він шукав когось, його спокійні очі неквапно перебирали розколошкані постаті, нарешті погляд штурманів зустрівся з Яковенковим поглядом, грек мовчазно, майже непомітно зробив знак Яковенкові, показав очима на палубу і спокійно попростував до трапа.
— На палубу! — гукнув Яковенко Вікторові.— За мною!
— Може, я тут? — показав той на бунти, що вивищувалися попід правим бортом.
— Підемо... І ви,— торснув Яковенко за плечі Стіліаноса.— Інструменти... Молоти... ломи... багри... Протипожежний інструмент... Де?
— Не маю уявлення,— спробував відступити від Яковенка Стіліанос і наскочив на Єлену, яка злякано щулилася за ним.
— Ви ж старпом!
— Нічого не знаю.
— Знайдіть! Миттю!
Стіліанос метушливо посунувся до своїх. Вів перемови, перегуки, витяг когось там, підштовхнув до Яковенка.
— Оцей.
— Гайда!
— А ми?
— Як хочете. Можете — на палубу, можете тут.
«Ми з штурманом вирішили спробувати останнього виходу».
Затято били молотами в залізо. Вибивали з-під бунтів дроту сталеві підпори, які тримали на собі весь палубний вантаж. У Вікторових руках молот гуляв, як скіпка. Яковенко летів за кожним змахом молота просто на несхитну підпору, насилу втримувався, щоб не впасти, бо знав, що після того вже не підведеться. Штурман показував, де і як ліпше бити.
А потім гарячково розрубували міцні скріпи, повзаючи по бунтах, проринаючи щоразу в численні дротяні кратери, розрубували бокові скаби, ладні були розгризати їх зубами, аби тільки вивільнити сховані в тугих звоях сили тяжіння, аби лиш пустити мерщій тонни розкованого дроту по нахиленій палубі в море, в розлючену воду, в ненажерну стихію.
«Добули інструмент і стали вибивати з-під бунтів дроту на правій половині палуби сталеві підпори, які утримували вантаж". Самі не сподівалися, що так швидко зможемо це зробити».
Вся маса вантажу стала рухатися водночас. Рух зародився десь усередині бунтів, зовсім непомітний і незначний, а потім ураз набув сили й всеосяжності вибуху, і дріт усією вагою швидко посунувся вниз по палубі, зчищуючи все на путі, булькнув у воду так, наче то була невеличка грудочка, ні тобі сплеску, ні тобі сліду. Яковенко, Віктор, Юрчик, штурман і ті два члени екіпажу, що стежили за їхніми, здавалося, марними зусиллями, злякано подалися подалі від цього дивно небезпечного місця. «Омірос» хитнувся, як ванька-встанька, виприснув з розтелесованої купелі, в якій захлинався ось скільки годин підряд, випростався, гойднувся в один, другий бік і загойдався невпопад з хвилями, безладно, незграбно, конвульсивно. Але хто там став би помічати, як він гойдається, який він незграбний і розтерзаний.
— Ура-ра-а! — закричали хлопці, кидаючись в обійми один до одного.— Ура-а-а!
Коли з трюму вирвалася ведена Стіліаносом і Єленою схарапуджена юрба, то в сірій сутіні світанку вони передовсім побачили сплетених в обіймах трьох радянських прикордонників і грецького штурмана і почули оте несамовите в своїй радості: «Ура!» А потім вони побачили дивну палубу. Палуба «Оміроса» нагадувала наполовину поголену голову. З одного боку — темні кучмиська дроту, а з другого — чиста випуклість, без жодного сліду вантажу, без будь-чого взагалі.
— Ура-а-а! — хрипів з останніх сил Яковенко, цілуючи Віктора і Юрчика, підстрибуючи босими ногами на палубі: — Ура! Ура!.. Ура!..
«В боротьбі зі штормом ми втратили тільки дві речі: мої чоботи й Вікторову гімнастерку. Але втрати ці слід віднести не за рахунок стихії, а всього лиш за рахунок нашої легковажності. Обидва ми готові понести відповідні стягнення за це.
Загалом же наше плавання обійшлося без особливих пригод, і ми благополучно довели «Омірос» до порту призначення».
З круглої гори Мітрідат у радісному ритмі повітання збігали до моря будинки й будиночки, стародавні мазанки І складені з черепашника хатки, висвітлені скляними верандами цегляні чистуни і п'ятиповерхові новаки, збігали до самого берега, струменіли по крутих схилах тисячолітньої гори дерева, вулиці, все рухалося до моря, все квапилося зустрічати, тільки на самій вершині Мітрідату незрушно вганявся в небо високий обеліск героям та трохи нижче біліли розкидані камені античного лапідарія.
«Омірос» входив у Керченську бухту. Ще гналися за ним рештки штормових валів, гналися неохоче, мляво, кволо, немов знали, що мають безслідно щезнути в цій великій круглій бухті, не заподіявши більше шкоди потрощеному й нещасному судну.
Ще й досі сліди страшного напруження були на обличчі в лоцмана Гриші, який стояв за штурвалом, докінчуючи свою мимовільну вахту, і на всій дивній постаті капітана Маліопулоса, що її знищували час і доля, але не збороли, не покопали, і на кумедній постаті стюарда, який і досі тинявся по палубі в своєму чорному костюмі, переперезаному двома рятувальними жилетами, блукав з несамовитими очима, не вірив у вціління.
Яковенко сидів на палубі, сором'язливо ховаючи під себе босі ноги, і жадібно їв консерви. Ножем діставав м'ясо просто з бляшанки, вправно ловив шматки губами, їв без хліба, без нічого, не розжовував, а ковтав по-пташиному. В своїй заклопотаності насиченням він не помітив, як на палубі з'явилися Єлена й Стіліанос, вимиті, відсвіжені, випахчені, перевдягнені в сухе й нове вбрання. Єлена знов мала на собі розльотисте двоколірне плаття, на кшталт старогрецької туніки, Стіліанос видобув з куфера ще одну фісташкову уніформу опереткового капітана. Вони прогулювалися по сплюндрованій, поруйнованій палубі, мовби по якій-небудь розкішній біломармуровій афінській вулиці, безжурно посміювалися, голосно погукували щось одне одному. Тільки забачивши поперед себе Яковенка, вони спинилися, стихли, їм пригадалося все, що було вночі й учора; Яковенко, оцей вродливий солдат, що з такою невимушеністю й відкритістю гамує свій голод простими консервами, вдарив їх, як живий докір за їхню нікчемність і підлість, вони аж подалися назад, сахнулися, креснули перестрашено очі об очі.