Добрий диявол
Шрифт:
Яковенко виїхав до хутора перед заходом сонця, бо плисти туди треба було не більше години, але заплутався серед піщаних кіс, які Дніпро нагортав тут щороку в найнесподіваніших місцях. Сонце зайшло, на річці швидко стемніло, з чорної води то там, то там винурювали білі коси і запліталися перед очима в хлопця, неначе виткі руки казкових русалок, під днищами дубів зловісно терлися тверді хребтища перекатів, білі русалки щодалі більше зштовхували незграбне дводубів'я на мілини — довелося причалити.
Яковенко ткнувся в рипучу косу, підтяг трохи дуби, щоб не знесло їх водою, ліг на ще теплому піску і вмить заснув. Тобто й не заснув, а задрімав, бо ще вухо його вловлювало довколишні звуки: тихе хлюпотіння річки, далеке гавкання собак у селі, завивання мотора машини, що, мабуть, буксувала десь у піску. Та дивно: чим глибше він занурювався в сон, тим чутніше хлюпотіла річка, так ніби вода підбиралася до його піщаної постелі, була вже зовсім близько, загрозливо оточувала його, заливала. Він перелякано схопився, сів, протираючи очі. Вода затопила його своїм голосом, вона лилася на Яковенка своїми звуками, ближче, дужче, більше. Він зовсім прокинувся і тільки тоді збагнув, що просто на нього з води вибрідає чорний кінь.
Кінь розбивав воду копитами, і вона хлюпотіла тепер жалібно і лякливо. Він поставив передні ноги на білу косу, і ноги ті видались Яковенкові такими товстими й міцними, як столітні нічні дуби в густому лісі. Високо-високо, окреслена зірками, виникла над колонами ніг коняча голова, теж чорна-пречорна, і пирхнула з гігантських ніздрів гарячим духом. Кінь ступив ще вперед, майже доторкуючись передніми копитами до Яковенка, враз мовби вдарився об пісок, і білість піску вибухнула над ним химерною з'явою; хлопець з переляку подався назад, посунувся, проорюючи в косі борозну, не мав часу й сили підвестися на ноги і сунувся, сунувся, орючи холодіючий пісок, аж поки зупинив його жіночий задерикуватий голос:
«Чого лякаєшся?»
Тільки тепер Яковенко роздивився, що кінь стоїть непорушно, і не б'є гопки, і не вдаряється об пісок, і біліє над ним ніяка не з'ява, а найзвичайнісінька дівчина чи жінка, з чорними смужками на стегнах та грудях і чорним волоссям над трикутником обличчя. Жінка була така сліпучо-біла, що Яковенко знов тернув себе по очах і для певності ще трохи од'їхав назад своїм дивним робом.
Жінка на коні засміялася.
«Ти що — справді... жінка?» — спитав спантеличений Яковенко.
«Вже ж не чортиця».
Вона знов засміялась, і Яковенко прокинувся остаточно. Він скочив на ноги.
«Чи мені не сниться? Підожди, хоч ущипну тебе».
«Себе вщипни — який жвавий!»
Вона крутнула коня, і чорний хвіст хвисьнув у Яковенка перед носом.
«Це ти що — їдеш до нас сіно возити?»
«Я».
«Чого ж розлігся тут?»
«Не можу втрапити до хутора».
«А куди ж ти можеш утрапити?»
Яковенка заїло.
«До тебе — міг би...»
«Куди тобі?.. Тільки пісок задом орати вмієш... Наймайся до нас на лісопосадки — замість плантажного плуга...»
«Ось я тобі покажу!» — він стрибнув до неї, рука його ковзнула по теплій, ще мокрій від дніпровської води жіночій нозі, кінь крутнув на місці, відтираючи Яковенка, схарапуджено скочив до води, забрьохав глибше й глибше...
«Хоч уранці не проспи,— долинуло до Яковенка з річки,— газуй просто на довгий острів, спитаєш там Варку-бригадирку...»
Розпалений Яковенко мало не кинувся слідом. Навіть мотора запустив і відчалив од коси, тримаючись того напрямку, куди зникла гола вершниця. Але коси заповзялися не випустити його з царства білоруких русалок, і він, тихо вилаявшись, змушений був ждати, поки розвидниться.
Однаково не знайшов Довгого острова, бо всі острови — малі й великі — були довгасті, всі схожі, на всіх сіно або вже лежало скошене, або докошувалося й досушувалося. Довелося Яковенкові пливти до хутора, щоб розпитати, куди податися.
Коло берега, прив'язаний до старезного, наполовину струхлявілого осокора, стояв пофарбований у дивовижний синій колір моторний човен, а на ньому клопотався, видно, його власник, худорлявий літній чоловік з білим волоссям.
«Не заводиться?» — гукнув йому ще з води Яковенко.
«Нема іскри»,— глянув на. нього власник синькового човна, і Яковенка здивували його очі: чорні, молоді, якісь мовби дитячі.
«Може, помогти?» — Яковенко примуцював свої дуби до того самого осокора і підійшов до синькового човна.
«Ви знаєте, взяло, а тепер не хоче».
Чоловік мав на собі білу нейлонову сорочку, акуратно застебнуту на всі ґудзики, яскравий галстук, напрасовані штани з підкоченими холошами («Нащо прасувати, коли однако закочуєш холоші?» — подумав Яковенко) — з усього видно: міський.
«Ви, мабуть, тут...»
Той не дав скінчити запитання:
«На дачі. Я тут уже вісім років. Щоліта».
«Рибу вудите?»
«Та ні. Більше люблю — просто на човні... А як сінокіс, то помагаю возити сіно з островів... Бабі Наталці, Килині... Варці-бригадирці...»
«Варці-бригадирці?»
«А ви її теж знаєте?»
«Трохи...»
«Інтересна жінка... Хоча й... Я помітив: усі вродливі жінки — трохи нещасливі... Навіть коли зовні здається щасливою, то в душі... Та ви ще молодий — не знаєте цього...»
«А ви хіба?..»
«Я — старий... На пенсії... І давно вже на пенсії — от що найцікавіше...»
«Відставник?»
«Артист».
«Хіба артисти бувають на пенсії?» — здивувався Яковенко.
«Вони теж люди... Вас як звати?»
«Яковенко».
— Ні, звати... Мене, наприклад, Діодор... Трохи дивно, правда?.. Але нічого...»
«А мене — Дмитро. Але всі звуть Яковенко... Чомусь так звикли... І мого батька, і діда...»
«І в моторах ви трохи?..»
«Зараз подивимося...»