Чтение онлайн

— Ну, це простий фокус, — відповів Меррі. — Ми цьому вже давно навчились. Першим виростив справжнє зілля для люльок у своєму городі Тобольд Люлькас з Довгонора, що в Південній Чверті, 1070 року нашого літочислення. Як саме старий Тобі видобув це зілля, ми…

— Правителю, обережно! — попередив Гандальф. — Цим гобітам тільки дай — вони як заходяться згадувати знамениті бенкети та інші історичні події, то не заспокояться, поки не переберуть всіх родичів до дев'ятого коліна включно. Відкладемо з твого дозволу тютюнову історію батьків та дідів до спокійнішої години. Краще скажи, Меррі, де Древес?

— Пішов на північний бік попити чистої водиці. Енти майже всі теж там, з ним, але вони ще повернуться, щоб скінчити тут свою справу.

Меррі показав на вируюче озеро. Здалека долинув гуркіт та тріск, немов хтось розірвав цупке полотно, і дзвінкі, радісні вигуки. [143]

— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Ган-дальф.

— По-перше, досить вже й водяної перешкоди, — відповів Меррі, - а по-друге, там Брегалад і ще дехто. Придивіться! Бачите, які стовпи вкопав Саруман, а які самі по собі стоять?

— Так, там, під вежею, стоїть ент з довгим волоссям, — сказав Леголас. — Опустив руки та й завмер, мов стовп.

— Древес нічого не велів мені сказати? — спитав Гандальф. — Чи його доручення вилетіли з ваших голів, щойно ви побачили повні миски?

— Велів, — анітрохи не зніяковів Меррі. — Я саме збирався сказати, але ж ви позасипали мене запитаннями… Наказано передати: якщо правитель Рохану і Гандальф будуть ласкаві під'їхати до північної стіни, Древес буде радий їх побачити. Я, зі свого боку, можу додати, що там же приготовлений обід з найкращих ласощів, які власноручно відібрав я, ваш покірний слуга!

І Меррі знову поважно вклонився. Гандальф погрозив йому кулаком:

— З цього і треба було починати! Поїхали, Теодене! Нам треба ще обминути озеро, але це не дуже далеко. Древес розповість тобі багато цікавих речей, адже він і є Фангорн, найстаріший та наймудріший з ентів.

— Поїхали, — кивнув головою Теоден. — До побачення, славетні гобіти! Я охоче запросив би вас на гостини до мого дому. Там би ми посідали у затишку, і ви б розповіли мені все, що завгодно, про ваших предків, починаючи хоча б і зі створення світу, про старого Тобольда та його зілля… А поки що — до побачення!

Гобіти разом вклонились.

— Ось, значить, який він, ярл Рохану, — шепнув Пін. — Симпатичний старий. Чемний…

Арагорн, Гімлі і Леголас не поїхали з Гандальфом. Гобіти спустились до них, коней відпустили пастись та всілись усі разом на руїнах. [144]

— Здається, наше полювання скінчилось, — сказав Арагорн, придивляючись до гобітів. — Навіть не віриться. І куди нас доля закинула!

— Саме час нам, скромним мисливцям, розгадати нарешті свої скромні загадки, — запропонував Леголас. — Поки значні особи зайняті значними справами…

– І ми хотіли б вас послухати, — попросив Меррі. — Древес дещо розповів, але в нього відомості не повні.

— Давайте по порядку, — заперечив Леголас. — Ми вас шукали, а не навпаки, ми й питати будемо перші.

– І першими трохи поїмо, — додав Гімлі. — В мене голова аж тріщить, та й полудень давно минув. Я багато чого пробачу цим шибеникам, якщо вони наділять нас хоч чимось зі своїх трофеїв!

— Дамо, дамо тобі і поїсти, й попити! — пообіцяв Пін. — Як тобі зручніше — подавати сюди чи пообідаємо у кордегардії? Бо ми обідали під відкритим небом, щоб, не змикаючи очей…

— Наскільки я встиг зауважити, принаймні одне око ви змикали, — перервав його Гімлі. — Ноги моєї не буде у орчій конурі, а орчих запасів і до вуст не візьму!

— А тебе ніхто й не примушує, - сказав Меррі. — Можеш повірити, нам орки теж до смерті набридли. Але Саруман не зовсім з глузду з'їхав, оркам ворота стерегти не доручав. Тут стояли люди, вони мали особливі пільги, і харчі їм постачали відбірні.

– І тютюнець? — спитав Гімлі.

— Тютюнець — це вже окрема історія, — ухильно відповів Меррі. — По обіді про все дізнаєшся.

Гобіти провели дорогих гостей під арку, потім у двері наліво, далі по східцях до просторої кордегардії; там стояв довгий стіл, у високому каміні горіли уламки деревини. Раніше у приміщенні було, мабуть, тьмаво, бо єдине вікно виходило до підворіття — але тепер крізь пролом проходило доволі світла.

— Хмизу в нас бракує, - вибачився Пін, — бо дрова, скільки ми не шукали, всі вогкі. Але тяга відмінна — видно, камін ще цілий. Відтак я вам зараз грінок підсмажу, бо хліб тут зовсім черствий.

Вони посадили друзів за стіл, а самі щезли у коморі та повернулись навантажені посудом, пляшками й різноманітними наїдками. [145]

— Не відвертай носа, друже мій Гімлі, - сказав Меррі, виваливши на стіл все, що приніс. — Це не корм для орків, а їжа, яка личить людині, як висловився б шановний Древес. Що будеш пити — вино, пиво? Маємо пречудове барильце! Ось першокласна шинка, ось грудинка — можемо підсмажити пару скибок. Правда, зеленини ніякої нема — постачання кепське, останнім часом привозу не було. І солодкого нічого, крім хліба з медом. Згодиться?

— Ще й як! Вважай, що ми розрахувалися!

Гобіти пригощали та пригощались самі, немов і не обідали. «У доброму товаристві гріх не попоїсти», — казали вони.

— Які дбайливі! — сміявся Леголас. — А якби ми нині не з'явились, ви з чемності складали б товариство один одному?

— Прошу не прискіпуватись! — образився Пін. — В полоні нас, можна сказати, майже не годували, та й раніше — хіба то харчування! І не пам'ятаю, коли ми всі востаннє їли досхочу!