Чтение онлайн

По цій мові він узяв капелюха, що лежав на столі поряд з моєю палітрою, і ще раз глянув на портрет.

— А вона таки гарна, — прошепотів він. — Недарма її ім'я в перекладі означає «троянда світу».

— То намалювати й вам такий портрет?

— Cui bono? Не треба.

І він прикрив портрет аркушем тонкого паперу, на який я, малюючи, звичайно клала руку, щоб не забруднити картону. Не знаю, що він раптом помітив на цьому чистому аркушеві, проте щось прикувало його погляд. Він рвучко підняв аркуш, подивився на його край, потім кинув на мене погляд, несказанно дивний і геть незрозумілий, погляд, що наче зауважував усе до дрібниць у моїй постаті, обличчі та вбранні: надзвичайно уважний, він охопив мене швидко, мов та блискавка. Він розтулив губи, ніби хотів щось сказати, але втримався й промовчав.

— Що сталося? — спитала я.

— Та нічого.

Поклавши аркуша назад, він швидко відірвав від берега вузеньку смужку й сховав у рукавицю. Похапцем кивнувши мені й мовивши «на добраніч», він подався геть.

— Ну це вже з горою! — вигукнула я, вживши місцевий вислів.

Я й собі уважно роздивилась аркуш, але нічого на ньому не виявила, крім кількох

плям від фарби, де я випробовувала квачика. Я кілька хвилин сушила голову над цією загадкою та, побачивши, що не розгадаю її, і бувши впевнена, що вона, зрештою, не має для мене особливої ваги, кинула про неї думати, а невдовзі й зовсім забула.

РОЗДІЛ XXXIII

Коли містер Сент Джон виходив, почав падати сніг; хуртовина тривала цілу ніч.

Уранці рвучкий вітер нагнав нового лапатого снігу, до смерку долину так завіяло, що годі було й пройти. Я зачинила віконниці, поклала до дверей мату, щоб не намітало снігу спідсподу, й підкинула в камін дров. Я посиділа з годину коло вогню, дослухаючись до приглушеного завивання хурделиці, потім запалила свічку, взяла з полиці «Марміона» й почала читати:

На схилах Нордґему крутих, Де річка Твід і гір хребти, Важкі засяли вежі. Над урвищами день затих, І замок весь озолотив Вогнем рожевий вечір.

За музикою поезії я швидко забула про завірюху.

Нараз я почула шурхіт. Хтось ніби поторгав двері. «Мабуть, вітер», — подумала я.

Але ні, то був Сент Джон Ріверс; він розчинив двері, випірнув з ревучої заметілі й морозяного мороку і став переді мною. Плащ, що обгортав його високу постать, був білий, як льодовик. Я аж перелякалася: так мало я сподівалась того вечора якогось гостя із заметеної снігом долини.

— Погані новини? — спитала я. — Що-не-будь сталося?

— Та ні. Як ви легко лякаєтесь! — відказав він, скинув плаща, повісив його на двері й знов присунув під них мату, що задерлась, коли він заходив. Потім узявся обтрушувати сніг з черевиків.

— Я вам тут натупаю, — сказав він, — та вже вибачте. — По цих словах він наблизився до каміна. — Повірте, мені нелегко було добиратися сюди, — зауважив він, гріючи руки над полум'ям. — Я забрів у кучугуру аж по пояс; на щастя, сніг іще зовсім пухкий.

— А все-таки чого ви прийшли? — не могла я втриматись од запитання.

— Досить негостинне запитання, та що ви вже питаєте, я відповім: просто, щоб з вами трохи поговорити, бо я стомився од своїх мовчазних книг і порожніх кімнат. А надто, що з учора я хвилююся, як кожна людина, що почула повість тільки до половини і якій нетерпеливиться почути її продовження.

Він сів. Я згадала його дивну вчорашню поведінку й почала справді побоюватись, чи він, бува, не схибнувся. Та якщо й так, то надто вже його божевілля було стримане й розважне. Ніколи ще його гарна голова так не нагадувала мармурового бюста, як тепер, коли він відгорнув з лоба мокре від снігу волосся й вогонь освітив бліде чоло й таке саме бліде обличчя, де я з прикрістю помітила чіткі сліди клопоту чи смутку. Я чекала, сподіваючись почути щось зрозуміліше, та Сент Джон підпер рукою підборіддя й затулив пальцями уста: він думав. Мене вразило, що його рука була така сама виснажена, як і його обличчя. Несподівана жалість пойняла моє серце, і я мимоволі промовила:

— Було б краще, якби Діана й Мері вернулись жити з вами. Вам зовсім негоже бути самому, ви надто нерозважно марнуєте своє здоров'я.

— Аж ніяк, — відказав він. — Я піклуюся про себе, коли потрібно. А тепер я цілком здоровий. Що, на ваш погляд, у мене негаразд?

Він запитав недбало й байдуже, і це свідчило, що я — принаймні на його думку, — даремно турбувалась. Я замовкла.

Він усе ще повільно водив пальцем по верхній губі, і його очі замріяно дивилися на полум'я в каміні. Вважаючи, що мовчати незручно, я спитала, чи йому не дме в спину від дверей.

— Ні, ні, — відповів він коротко й ледь роздратовано.

«Гаразд, — подумала я собі, — якщо ти не бажаєш говорити, то мовчи собі, я дам тобі спокій і повернуся до своєї книжки».

Отож я зняла нагар зі свічки й знову взялася до «Марміона». Невдовзі він ворухнувся, і я миттю звела очі на нього. Він витяг сап'янову записну книжку, дістав звідти якогось листа, мовчки його перечитав, згорнув, поклав назад і знов поринув у роздуми. Даремно я намагалася читати, маючи отаку незбагненну заваду перед очима. Так само я не могла з нетерплячки мовчати: хай навіть він мене урве, але я говоритиму.

— Ви останнім часом одержували звістки від Діани та Мері?

— Після листа, якого я вам показував тиждень тому, — жодної.

— А у вас самих нічого не змінилося? Вам не доведеться покинути Англію раніше, ніж ви сподівались?

— Боюсь, що ні. Це було б надто великим для мене щастям.

Розмова поки що не в'язалась, я перемінила тему і вирішила краще поговорити про школу та школярок.

— Мати Мері Гарет уже почуває себе краще, і дівчина знов прийшла сьогодні до школи. У мене є чотири нові учениці з Фаундрі Клоз; вони не прийшли сьогодні тільки через сніг.

— Он як?

— За обох платитиме містер Олівер.

— Справді?

— Він збирається на Різдво пригостити всю школу.

— Знаю.

— Це ви йому підказали таку думку?

— Ні.

— А хто?

— Мабуть, його дочка.

— Схоже на неї: вона така добра.

— Так.

І знову запала мовчанка. Годинник видзвонив восьму. Це ніби збудило його, він сів рівніше й повернувся до мене.

— Облиште на хвилину книгу й присуньтесь ближче до вогню, — мовив він. Все ще дивуючись, я підсунулася ближче.