Чтение онлайн

— А хіба ми тепер говоримо про помилки? Навряд чи те, що майнуло тільки-но мені в душі, — помилка. Гадаю, що це скоріше спалах натхнення, аніж спокуса. Щось таке дуже щире, лагідне. Таке не раз зі мною бувало! Це не диявол, запевняю вас, а коли й диявол, то перебраний на світлого ангела. Гадаю, що можна впустити такого прекрасного гостя в серце, якщо він проситься.

— Бережіться, сер. То не справжній ангел.

— Знову ж таки: звідки ви знаєте? Яким чуттям ви відрізняєте грішного серафима — володаря безодні — від посланця неба, хранителя від спокусника?

— Я впізнала з вашого лиця, сер. Воно було стурбоване, коли ви сказали, що вас охоплює натхнення. Я певна, воно тільки накоїть вам лиха, якщо ви його послухаєтесь.

— Аж ніяк, ангел несе найприємнішу в світі вість, — та й зрештою, адже ви охоронець мого сумління! Отож не турбуйтесь. Агов, заходь сюди, любий мандрівниче!

Він проказав ці слова, мовби звертаючись до когось, видимого тільки йому, простягти перед себе руки; потім згорнув їх на грудях, ніби пригортаючи до себе невидиму істоту.

— І от, — провадив він далі, знов звертаючись до мене, — я й прийняв мандрівника. Я щиро вірю, що то переодягнене божество. І мені вже зробилось добре: досі моє серце було подібне до склепу, а тепер воно стало храмом.

— Правду кажучи, сер, я вас зовсім не розумію. Я вже не можу підтримувати розмову, бо нічого не второпаю. Знаю тільки одне: ви сказали, що не такий добрий, яким би хотіли бути, і що вас мучить ваша недовершеність. Ви також сказали, що нечисте сумління — це довічне прокляття. А мені здається, якби ви доклали зусиль, то ще б змогли стати іншим — гідним власної поваги. І якщо ви від цього дня дбатимете про чистоту своїх думок і вчинків, то за кілька років накопичите запас незаплямлених спогадів, до яких вам буде приємно повертатися.

— Справедливо розмірковано! Слушно сказано, міс Ейр! І я зараз що є сили мощу пекло.

— Не розумію, сер.

— Я викладаю його добрими замірами, твердими як камінь. Звісно, тоді в мене повинні бути інші друзі й справи.

— Тобто кращі?

— Так, кращі, — настільки, наскільки чисте золото краще від багнюки. Ви, бачу, сумніваєтеся в мені, а я ні, бо знаю свою мету й свої мотиви. Цієї миті я приймаю для себе закон, непереступний, як закони мідян і персів, і проголошую, що мета й мотиви правильні.

— Які ж вони правильні, сер, коли їх іще треба якось узаконити?

— Вони правильні, міс Ейр, хоча й неодмінно потребують нового закону: небувалий збіг обставин вимагає й небувалого закону.

— Це небезпечне твердження, сер, бо одразу видно, що ним легко зловживати.

— Мудро, як афоризм! Так, небезпечне, але присягаюсь всіма домашніми богами не зловживати ним.

— Ви теж людина, отже, грішник.

— Еге ж, так само й ви. Ну то й що?

— Люди, тобто грішники, не повинні претендувати на владу, що її безпечно ввіряти тільки божественним і довершеним.

— Яку це владу?

— Ну, хоч би заявляти про нову неосвячену лінію поведінки: вона правильна.

— Ви підказали мені саме ті слова, які потрібні. Отож я й заявляю: це правильно!

— Що ж, хай буде так, — відповіла я й підвелася, вважаючи марною справою провадити далі суперечку, що в ній геть нічого не розуміла. До того ж я була неспроможна заглянути в душу мого співрозмовника — принаймні тепер — і відчувала ту непевність і збентеженість, що звичайно з'являються, коли усвідомлюєш власну недогадливість.

— Куди ви йдете?

— Вкладу Адель спати: вона вже пересиділа свій час.

— Ви боїтесь мене, бо я говорю, мов той сфінкс, — загадками.

— Ваша мова загадкова, сер, та хоч це й збиває мене з пантелику, я нітрохи вас не боюся.

— От і боїтесь; лякаєтеся через себелюбство, як би ото не скочити на слизьке.

— В цьому розумінні я дійсно сторожка, бо не бажаю бовкнути якусь дурницю.

— Якби ви й бовкнули, то так спокійно й поважно, що я помилково добачив би в ній здоровий глузд. Невже ви ніколи не смієтеся, міс Ейр? Не відповідайте, я й так бачу, що ви смієтеся рідко. Повірте — ви за своєю природою не сувора, не суворіша, ніж я зіпсутий. Ловуд і досі не випускає вас із своїх лабетів: він напружує риси вашого обличчя, приглушує ваш голос, сковує рухи, і ви в присутності чоловіка — брата, батька, хазяїна або там ще кого — боїтесь весело всміхнутися, вільно заговорити, зробити якийсь швидкий порух; та, гадаю, невдовзі ви навчитеся почуватись зі мною так само просто й вільно, як оце я з вами, — без усяких формальностей. Отоді ваш вид скрасить усмішка і рухи стануть жвавішими й природнішими, ніж тепер. Я часом бачу погляд аж надто цікавої пташки з-за густих

ґрат: у клітці сидить жвава, невгамовна, рішуча полонянка, а була б вона вільна, то знялась би вгору попід хмари. Ви таки намірились іти?

— Вже вибило дев'яту годину, сер.

— Дарма, зачекайте хвилинку: Адель ще не хоче спати. Я сиджу спиною до вогню і маю змогу стежити, що де робиться, міс Ейр. Розмовляючи з вами, я час від часу поглядав на Адель (у мене є свої підстави вважати її вартою спостережень, ці підстави я, очевидно... ні, таки неодмінно колись вам викладу). Хвилин десять тому вона витягла зі своєї коробки рожеву шовкову суконьку, розгорнула і вся аж засяяла від захвату. У малої вроджене кокетство: воно володіє її думками, проймає наскрізь її єство. «Я хочу її приміряти! — вигукнула вона. — І негайно!» І майнула з кімнати. Тепер вона переодягається в Софі, а за кілька хвилин з'явиться знову тут, і я знаю, кого побачу, — Селіну Варане у мініатюрі, коли та виходила на сцену. Та гаразд, годі про це. В усякому разі, будуть уражені мої найніжніші почуття. Такий мій здогад. Зачекайте — цікаво, чи він здійсниться?

Невдовзі з холу почулося дріботіння ноженят Аделі, і ось вона стала в дверях. Як і передбачав її опікун, малу годі було впізнати. Замість коричневої суконьки, на ній була рожева шовкова, коротенька, але дуже рясна, її голівку повивав трояндовий віночок, на ніжках були шовкові панчішки та білі атласні черевички.

— Estce que ma robe va bien? — вигукнула вона. — Et mes souliers? Et mes bas?

Tenez, je crois que je vais danser!

І, піднявши пальчиками спідничку, вона протанцювала по кімнаті від порога аж до містера Рочестера, потім легко крутнулась навшпиньках і, впавши перед ним на одне коліно, проголосила:

— Monsieur, je vous remercie mille fois de votre bonte. — А далі, підвівшись, додала: — C'est comme cela que maman faisait n'estce, pas, monsieur?

— Точнісінько так, — була відповідь. — I comme cela вона видурювала англійське золото з моїх кишень. А я був молодий та зелений, міс Ейр, — такий зелений, як ви тепер. Та минулась моя весна, лишивши в моїх руках оцю французьку квіточку, якої я часом, під певний настрій, охоче б здихався. Переставши цінувати стеблину, на якій вона розцвіла, пересвідчившись, що вона належить до тієї породи, яка угноюється тільки золотом, я збайдужів і до квітки, а надто ще коли вона кривляється — так, як оце зараз. Я утримую й виховую її, виходячи, головним чином, із католицької засади, яка проголошує, що можна однією доброю справою спокутувати багато гріхів — малих і великих. Колись я вам розповім про все це докладніше. На добраніч!