Чтение онлайн

З кімнат легко, весело й безтурботно одна по одній почали з'являтися тимчасові мешканки, їхній одяг світився й поблискував у сутінку. На якусь хвилю вони збилися купкою на другому кінці коридора й неголосно перемовлялися короткими фразами. Весь цей табунець зійшов униз сходами тихо й нечутно, як скочуються з пагорба хвилі туману. Мені здалося, що таких елеґантних жінок я ще зроду не бачила. Адель підглядала через шпарку в прихилених дверях.

— Які гарні дами! — скрикнула вона. — Як мені хочеться піти до них! Чи не пошле містер Рочестер по нас після обіду? Як ви гадаєте?

— Мабуть, що ні. Містер Рочестер має інший клопіт. Кинь сьогодні думати про дам. Може, побачиш їх завтра. А ось твій обід.

Вона й справді була голодна, бо курка й пиріжки на якийсь час поглинули її увагу. Як добре, що я подбала про їжу, а то б і ми, і Софі, якій я дещо дала з наших запасів, могли б лишитися без обіду — нижньому поверхові було не до нас. Десерт не подавали до дев'ятої вечора, і ще о десятій лакеї знай бігали сюди-туди з тацями й чашками кави. Я дозволила Аделі посидіти набагато довше, ніж звичайно, бо вона заявила, що ніяк не може спати, коли внизу рипають двері й повсюди сновигають люди. Крім того, що буде, коли містер Рочестер покличе її, а вона вже лежатиме в ліжку? Було б дуже шкода пропустити таку нагоду.

Я розповідала їй казки, доки вона могла їх слухати, а тоді, задля зміни, вивела її в коридор. У холі горіли лампи, і їй було цікаво дивитися через балюстраду, як заходять і виходять слуги. Уже зовсім пізно ввечері ми почули в вітальні, куди перенесли рояль, музику. Ми з Аделлю сіли на верхніх приступках сходів і слухали. Коли це до звуків рояля долучився голос. Співала жінка, і то дуже приємно. Спочатку вона співала соло, потім почувся дует, а тоді жартівлива пісня. У перервах між співами лунав веселий гомін. Я уважно прислухалася й раптом зрозуміла, що мої вуха намагаються вловити серед цих невиразних звуків характерні інтонації містера Рочестера; коли ж я почала вирізняти його голос з-поміж інших голосів, то спробувала розібрати окремі слова.

Годинник вибив одинадцяту годину. Я глянула на Адель. Вона схилила голову мені на плече, її очі вже зовсім злипалися. Я взяла її на руки й віднесла в ліжко. Леді й джентльмени розійшлися по своїх покоях десь близько першої години.

Другий день був такий же веселий, як і перший. Гості подалися оглядати околиці Торнфілда. Виїжджали рано-вранці, хто в кареті, хто верхи. Я бачила, як вони вирушали і як верталися. Міс Інґрем, як і вчора, була єдиною дамою, що їхала верхи, і, як і вчора, містер Рочестер гарцював поруч неї. Вони їхали окремо від інших. Я звернула на це увагу місіс Фейрфакс, що стояла зі мною коло вікна.

— Ви казали, що навряд чи вони поберуться, — сказала я. — А бачите, містер Рочестер віддає їй перевагу перед іншими дамами й не приховує цього.

— Начебто так. Безперечно, він захоплюється нею.

— А вона ним, — додала я. — Дивіться, як вона схилила до нього голову, ніби в них задушевна розмова. Я б дуже хотіла бачити її обличчя. Досі я ще зовсім його не бачила.

— Побачите сьогодні ввечері, — відповіла місіс Фейрфакс. — Я при нагоді сказала містерові Рочестеру, що Адель дуже хоче з'явитися перед дамами, а він відповів: «О! Тоді нехай прийде сьогодні після обіду до вітальні і попросіть міс Ейр прийти разом з нею».

— То він же це сказав задля годиться, і повірте мені, що моя присутність там непотрібна, — відповіла я.

— Я сказала йому, що ви не звикли до товариства й навряд чи маєте охоту з'являтися в такій веселій компанії — та ще й не знайомій, а він на це відрізав, як ото він уміє: «Казна-що! Коли вона відмовиться, скажіть їй, що я велів неодмінно їй бути, а коли опиратиметься, то сам приведу її».

— Я не буду завдавати йому такого клопоту, — сказала я. — Коли так, то я піду. Тільки ж я дуже не хочу. А ви будете там, місіс Фейрфакс?

— Ні. Я відпросилася, і він дозволив мені не приходити. Я вам пораджу, як зробити так, щоб не з'являтися перед гостями, бо це найнеприємніше. Вам треба пройти до вітальні, коли там ще не буде гостей, іще до того, як дами встануть з-за столу. Виберіть собі місце в тихому куточку. Потім, коли прийдуть чоловіки, вам не треба лишатися там, хіба що ви самі захочете. Просто нехай містер Рочестер побачить вас, а тоді можете тихенько зникнути — ніхто й не помітить.

— А чи довго у нас будуть гості, як ви гадаєте?

— Два або три тижні — не більше. Після великодніх канікул сер Джордж Лін, якого оце обрали членом парламенту від Мілкота, повернеться до Лондона. Гадаю, що й містер Рочестер поїде за ним. Вже й так він прожив на диво довго в Торнфілді. Мене аж трошки трусило від думки, що доведеться вийти з своєю вихованкою до гостей. Зате Адель, почувши, що увечері її представлять дамам, цілий день тішилася, і тільки коли Софі почала її одягати, вона, усвідомивши важливість усієї церемонії, трохи втихомирилася. З довгими, дбайливо зачесаними кучерями, в рожевій атласній сукні із зав'язаним бантом поясом, у мереживних рукавичках вона мала дуже урочистий вигляд, їй не треба було нагадувати, щоб не м'яла сукні. Коли її вбрали, вона поважно сіла на стільчик, завбачливо піднявши поділ атласної спіднички, і заявила мені, що й не ворухнеться, поки я не буду готова. А я не барилася. Хутенько наділа свою найкращу сукню (сріблисто-сіру, яку справила до весілля міс Темпл і якої відтоді не вдягала), зачесалася і пришпилила свою єдину оздобу — брошку з перлинами. І ми зійшли вниз.

На щастя, до вітальні вів другий хід і нам не довелося йти туди через їдальню, де саме всі обідали. В каміні тихо палахкотіло полум'я, а серед букетів рідкісних квітів, що прикрашали столи, горіли воскові свічки, заливаючи світлом порожню кімнату. Яскраво-червона завіса затуляла арку. І хоч яка тонка була ця перепона між двома кімнатами, її виявилося досить, щоб заглушити голоси гостей за столом у їдальні. Я чула тільки невиразний гомін.

Адель, що й далі перебувала під впливом урочистої події, не мовивши ні слова, сіла на ослінчик, який я їй показала. Сама я, взявши зі столу книгу, вмостилася коло вікна й спробувала читати. Адель поставила свого ослінчика біля моїх ніг. За хвилину вона торкнула моє коліно.

— Що таке, Адель?

— Можна мені взяти одну з цих чудових квіток, мадемуазель? Вона дуже пасуватиме до моєї сукні.

— Ти забагато думаєш про свою сукню, Адель, а квітку можеш узяти, — відповіла я і, вийнявши з вази троянду, заткнула їй за пояс. Вона аж зітхнула з великого задоволення, ніби келих її щастя був урешті повний. Я підвернулася, щоб сховати усмішку, якої не могла стримати: було щось кумедне й воднораз сумне в поважному й побожному ставленні маленької парижанки до свого вбрання.