Чтение онлайн

— Мені жаль покидати Торнфілд! Я люблю Торнфілд! Люблю тому, що жила в ньому повнокровним і радісним життям — бодай короткий час. Ніхто мене тут не гнітив, ніхто не принижував. Тут мене не примушували жити серед дріб'язкових людей і не

забороняли спілкуватися з усім світлим, мужнім і високим. Я розмовляла віч-на-віч з тим, кого шанувала й ким захоплювалася, з оригінальною, сильною і широкозорою людиною. Я пізнала вас, містере Рочестер, і мені страшно, страшно і гірко, що ніколи більше я вас не побачу! Я знаю, що мушу виїхати звідси, але мені легше вмерти!

— А навіщо вам їхати? — запитав він раптом.

— Як! Адже ви самі, сер, щойно про це говорили.

— І я сказав — з якої причини?

— Через міс Інґрем, прекрасну родовиту даму, вашу наречену.

— Мою наречену! Яку наречену? Я не маю нареченої!

— То будете мати.

— Так! Буду! Буду! — відповів він, зціпивши зуби.

— І я мушу виїхати, — ви це самі сказали.

— Ні! Ви залишитесь! Даю вам слово. І дотримаю його.

— А я кажу, що мушу виїхати! — заперечила я збуджено, аж сердито. — Невже ви думаєте, що я залишуся, щоб стати для вас нічим? Чи ви гадаєте, що я автомат? Машина без почуттів?! І що можна вихопити мені з рота шматок хліба і вилити з моєї чашки останні краплини цілющої води? Ви гадаєте, що коли я бідна, непоказна, проста й маленька, то я не маю ні душі, ні серця?.. Ви помиляєтесь!.. Я маю таку саму душу, як і ви... і таке саме серце! І якби Бог дарував мені хоч трохи краси й велике багатство, вам важко було б покинути мене, так само, як оце зараз мені важко покидати вас. Я знаю, що переступила через правила пристойності, через прийняті в світі умовності і десь аж через межу смерті. Це мій дух звертається до вашого духа, ніби ми обидва вийшли з могили і стали перед судом Божим, рівні-рівнісінькі, як ми і є насправді.

— Отож-бо, — сказав містер Рочестер і обійняв мене, пригорнув до своїх грудей і припав устами до моїх уст. — Так, Джейн!

— Авжеж, що так, — сказала я. — І все-таки ні, бо ви берете шлюб з особою, яка не гідна вас... з особою, до якої ви не маєте ніякої прихильності, і я не вірю, що ви її любите. Бо я чула й бачила, як ви глузували з неї. А я б на такий шлюб не пішла, тим я й краща від вас. Пустіть мене!

— Куди, Джейн? До Ірландії?

— Так, до Ірландії. Я вилила свою душу і тепер можу їхати куди завгодно.

— Тихо, Джейн, не виривайтеся, мов та дика, несамовита пташка, що, борсаючись, губить своє пір'я.

— Я не пташка, і ніякі тенета мене не впіймають. Я — вільна людська істота з незалежною волею, яка й наказує мені вас покинути.

Ще одне зусилля, — я випручалася з його рук і випросталася перед ним.

— І ваша воля вирішить вашу долю, — сказав він. — Я пропоную вам свою руку, своє серце і все-все, що я маю.

— Ви граєте комедію і глумитеся з мене.

— Я прошу вас бути моїм супутником на все життя, — стати моєю дружиною і найближчим земним приятелем.

— Ви вибрали міс Інґрем і будьте їй вірні.

— Джейн, помовчте хоч хвилину, ви страшенно збуджені. Я також помовчу. Лавровою алеєю нестримним поривом просвистів вітер, зашумівши каштановим віттям над нами. Він помчав далі й далі у безмежний простір і там розтав. Єдиним звуком на ту пору був щебет соловейка. Слухаючи його, я знову заплакала. Містер Рочестер не рухався з місця і ніжно й серйозно дивився на мене. Минув якийсь час, перше ніж він заговорив.

— Ідіть до мене, Джейн, — сказав він. — Треба все з'ясувати й зрозуміти одне одного.

— Я ніколи більше не підійду до вас. Я вирвалася від вас і ніколи не повернуся.

— Та я ж кличу вас, Джейн, як свою дружину: тільки з вами я й намірявся одружитись.

Я мовчала. Здавалося, що він з мене глузує.

— Ідіть сюди, Джейн, ідіть до мене.

— Між нами стоїть ваша наречена. Він підвівся і став біля мене.

— Ось де моя наречена, — сказав він, знов пригортаючи мене до себе. — Ось де моя рівня і моя любов. Джейн, хочете піти за мене заміж?

Я й далі мовчала й пручалася в його руках, бо не вірила йому.

— Ви сумніваєтеся в мені, Джейн?

— Безперечно.

— Ви мені не вірите?

— Анітрохи.

— То я у ваших очах — брехун? — допитувався він. — Ну стривайте, я вас таки переконаю. Чи ж я люблю міс Інґрем? Нітрішечки. І ви про це знаєте. А яка в неї любов до мене? Ніякої. І я мав нагоду в цьому переконатись. Я пустив чутку, і вона до неї дійшла, що моє багатство не складає й третьої частини того, в що його оцінюють. Потому навідався до них подивитись, як вони до цього поставились. Обидві — і мати й дочка — зустріли мене дуже холодно. Я не хочу й не можу одружитися з міс Інґрем. А ви — ви дивна, ви зовсім неземна істота, і я люблю вас, як свою власну кров, вас — бідну й непоказну, маленьку й просту, таку, як ви є, — і прошу дозволити мені назвати вас своєю нареченою.

— Що? Мене? — вигукнула я; його серйозність, а надто різкий тон примушували мене вірити в його щирість. — Мене, у якої немає в світі іншого друга, крім вас, — якщо тільки ви мені друг, — і ані шеляга за душею, крім того, що ви мені платите?

— Вас, Джейн. Ви повинні бути моєю і тільки моєю. Чи хочете ви бути моєю? Скажіть «так», і то швидше!

— Містере Рочестер, хай-но я гляну на ваше лице, поверніть його проти місяця.

— Нащо?

— Бо я хочу прочитати його вираз. Поверніться.

— Ось я й повернувся. Та навряд чи ви вичитаєте з нього більше, ніж я з пожмаканої, покресленої сторінки. Читайте ж, тільки не баріться, бо я страждаю. Його схвильоване обличчя раз у раз пересмикувалось, воно пашіло, а очі дивно блищали.

— О Джейн, ви катуєте мене! — вигукнув він. — Ваш пильний, а водночас відданий і великодушний погляд катує мене!

— Як же це я вас катую? Коли ви щирі й не жартуєте, то в моїх очах світиться вдячність і відданість, вони не можуть катувати.

— Вдячність! — вигукнув він і палко промовляв далі: — Джейн, дайте мені вашу згоду якомога швидше. Скажіть: «Едварде, — звіть мене на ймення — Едварде, я згодна вийти за тебе заміж».

— Ви кажете серйозно?.. Ви щиро любите мене?.. Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною?

— Так, я цього хочу! І коли вам потрібна присяга, я можу присягнути.

— Тоді, сер, я згодна взяти з вами шлюб.

— Не з вами, а з тобою, Едварде! Моя маленька дружино!

— Любий Едварде!

— Ходи до мене, ходи до мене, радість моя, — сказав він і схвильовано прошепотів мені на вухо, притулившись до моєї щоки: — Зроби мене щасливим — і я дам тобі щастя! Господи, прости мені, — докинув він трохи згодом, — а людям нема чого втручатися: я її нікому не віддам.