Чтение онлайн

— Буття не залежить від знання, — примружився кіт-перевертень. — Я теж не знав про твоє існування, аж доки ти не вдерся сюди й не розбудив мене. Але ж це зовсім не означає, що до тієї миті тебе не існувало.

— Вибач, що потурбував тебе, — озвався юнак, не зовсім розуміючи, про що це кіт говорить.

— Та нічого, я все одно вже збирався прокидатись, — змилостивився кіт, стрибнувши на прилавок. — І викинь нарешті ту палицю, бо знову вдарить!

— А що це таке? — спитав Ерагон, миттю поклавши небезпечний предмет на місце.

— На відміну від мене, це зовсім нецікава річ.

— А навіщо ж вона потрібна? — наполягав юнак.

— Хіба ти й досі цього не зрозумів? — знову потягнувся кіт, збираючись іще трохи подрімати.

— Стривай, — гукнув Ерагон, — а як тебе звати?

— У мене багато імен, — кіт-перевертень розплющив одне око. — Якщо тобі потрібне справжнє, то пошукай деінде.

Котяче око заплющилось, і Ерагон, зітхнувши, попрямував до виходу.

— Утім, ти можеш називати мене Солембум, — пролунало йому вслід.

— Дякую тобі, — чемно відгукнувся Ерагон, ховаючи посмішку. Солембум задоволено муркнув.

Аж тут вхідні двері прочинилися, й усередину ввірвалися сонячні промені. До крамниці увійшла Анжела з повнісінькою торбою якихось рослин. Вона кинула блискавичний погляд на Солембума.

— Він каже, що ти з ним говорив! — вражено вигукнула вона.

— А ви теж це вмієте? — спитав Ерагон.

— Звісно, — задерла голову знахарка. — Але це не означає, що він відповість.

Вона кинула торбу на прилавок і стала за нього.

— Дивно, ти йому сподобався, — сказала жінка перегодом. — Зазвичай Солембум до покупців не виходить. Він уважає, що ти здібний хлопчина, але тобі ще треба вчитися й вчитися.

— Дякую, — розгубився Ерагон.

— Як на мене, це неабияка похвала, — продовжувала Анжела, — 3 усіх прибульців — ти оце третій, із ким він зволив говорити. Першою була якась жінка багато років тому, другим — сліпий жебрак. А тепер ось ти. Але моя крамниця не для балачок! Може, щось купиш? Чи ти зайшов просто подивитись?

— Просто подивитись, — кивнув Ерагон, згадуючи кота-перевертня. — Навряд чи мені потрібні трави.

— Це далеко не все, що я маю, — посміхнулась знахарка. — Заможне панство платить мені за любовні трунки й таке інше. Я не кажу, що вони допомагають, але люди знають про це краще. Утім, мені чомусь здається, що тобі така дурня не потрібна. Хочеш, я поворожу тобі на майбутнє? Це я також роблю для дурненьких багатих панянок.

— Ні, — посміхнувся Ерагон. — Навряд чи ви побачите моє майбутнє. Я ж не маю грошей.

— Я гадаю… — знахарка збиралася взяти з прилавка кришталеву кулю. — Хоча ні, ця штукенція в мене лише для приманки. Десь у мене тут була… Зачекай, я зараз повернуся.

І вона зникла в глибині будинку.

Повернулася знахарка геть захекана, проте зі шкіряною торбинкою в руках.

— Я давно вже цим не користувалась, тому трохи забула, де вони лежать, — сказала жінка. — А тепер сядь навпроти мене, і я тобі дещо покажу.

Ерагон знайшов стільця й присів. Солембум зблиснув очима в глибині кімнати.

Анжела постелила на прилавок ряднину й висипала з торби цілу жменю гладеньких кісточок.

— Це, — сказала вона, обережно доторкнувшись до них, — кістки з пальців дракона. Не питай, звідки вони в мене, це секрет, який я нікому не відкрию. Але, на відміну від кавової гущі, кришталевих куль чи навіть карт, вони мають справжню силу. Такі речі не брешуть, хоч іноді їх важко зрозуміти. Якщо хочеш, я можу тобі на них поворожити. Але ти маєш знати, що знання власної долі буває небезпечним. Тож вирішуй.

Ерагон із жахом поглянув на кістки. «Ось лежить те, що колись було Сапфіриним родичем, — промайнуло в нього в голові. — Але ж тут власна доля… Як можна щось вирішити, коли напевно не знаєш, чи сподобається тобі результат? І чи не краще вже жити, нічого не знаючи?»

Нарешті юнак спитав:

— А чому ви пропонуєте?

— Через Солембума, — швидко озвалась Анжела. — Тільки через нього, повір. Уже те, що він із тобою заговорив, робить тебе особливим. Адже він усе-таки кіт-перевертень, не забувай про це. До речі, я пропонувала поворожити й тим двом, що раніше з ним розмовляли. Погодилась тільки жінка. Ага, її звали Селена. Пригадую, вона ще пошкодувала, бо доля їй випала, справді, невесела. Але не думаю, що вона мені повірила.

— Селена, — вражено прошепотів Ерагон. Адже це ім’я його матері! «Невже вона була тут? Може, її доля була невесела саме через те, що вона мала мене покинути?» — думав юнак.

— А що ви їй тоді наворожили? — озвався він до знахарки.

— Це було так давно, — зітхнула Анжела. — Я вже не пригадую подробиць, бо пам'ять у мене вже не та. До того ж, я не можу тобі цього розповісти, бо ворожила тільки для неї. Але це справді було сумно бачити… Я ніколи не забуду вираз її обличчя.

Ерагон заплющив очі, намагаючись опанувати себе.

— Даремно ви нарікаєте на пам’ять, — мовив юнак, аби хоч трохи відволіктися від болючих думок. — Не така вже ви й стара.

— Ох, не обманюй себе, — зніяковіла знахарка. — Я значно старша, ніж виглядаю. А чудову зовнішність маю тому, що вживаю трави, таке от!

Посміхнувшись, Ерагон глибоко зітхнув. «Якщо моя мати ворожила на майбутнє, то я також маю це зробити», — подумав він і рішуче сказав:

— Добре, я згоден. Киньте кістки й для мене.

Анжела одразу споважніла, зібрала кістки й, заплющивши очі, нерозбірливо забелькотіла собі під носа заклинання.