Чтение онлайн

Дні непомітно проминали один за одним, а невеличка компанія мандрівників неухильно просувалася вперед. Під час подорожі Ерагон зрозумів, що в них із Мертагом насправді багато спільного. Іноді юнаки годинами обговорювали тонкощі стрільби з лука й узагалі багато говорили про полювання. Одначе була й така тема, якої вони, за мовчазною згодою, ніколи не торкалися: йшлося про їхнє минуле. Ерагон не пояснював, як він знайшов Сапфіру, де зустрів Брома та звідки він родом. А Мертаг ніколи не розповідав, чому його переслідує імперія. Це була дуже проста двостороння угода, й обидва юнаки неухильно її дотримувались.

Утім, під час довгого спілкування й цікавих бесід вони змогли більше дізнатись один про одного. Ерагона дивувало те, як добре Мертаг орієнтується в політичних справах і механізмах боротьби за владу, що точилася в імперії. Здавалося, він міг передбачити кожен крок будь-кого з придворних вельмож, знаючи про його звички, поведінку або характер. Ерагон уважно слухав свого балакучого співрозмовника, і в його думках не раз зароджувались сумніви й підозра.

У перший тиждень їхньої мандрівки не було жодного натяку на близьку присутність разаків, і Ерагонові страхи поволі розвіялись. Але вночі юнаки й надалі вартували по черзі біля багаття. Ерагон гадав, що ургали спробують перестріти їх на шляху до Джиліда, та його побоювання були марними.

— Мабуть, я дарма вважав, що в цих краях повно всіляких чудовиськ, — глузував сам із себе юнак. — Але я зовсім не проти, якщо вони й надалі не траплятимуться нам на шляху.

Полонена жінка більше йому не снилася. І як не намагався Ерагон побачити її, але в камері жінки вже не було. Щоразу, проїжджаючи якесь містечко або село, юнак перевіряв, чи немає там в’язниці. Якщо ж в’язниця була, тоді він перевдягався, щоб його не впізнали, і проникав на її територію. Жінки ніде не було. Трохи нерегодом він змушений був удаватись до більш вигадливого перевдягання, адже дорогою дедалі частіше траплялися листівки з його іменем та описом, які пропонували чималу винагороду за впійманого злочинця.

Прямуючи на північ, мандрівники неухильно наближалися до столиці краю, міста Урубейн. Довкола лежала густо заселена місцевість, і залишатись непоміченим ставало все важче й важче. Солдати патрулювали дороги, а мости ретельно охоронялися. Лише за кілька днів виснаженим фізично й морально мандрівникам нарешті пощастило проминути столицю. Коли вони, уникнувши небезпеки, опинилися за Урубейном, перед ними лежала широка рівнина, та сама, яку Ерагон перетнув, покидаючи Паланкурську долину. Тільки тепер він був на її протилежному боці. Не заходячи далеко в долину, мандрівники продовжили свою подорож на північ, просуваючись уздовж ріки Рамр.

Якраз цими днями Ерагонові виповнилося шістнадцять років. У Карвахолі з цього приводу влаштували б справжнє свято, але тепер про це годі було мріяти. Юнак навіть не сказав про це Мертагу.

Сапфірі теж було майже півроку. Вона неабияк виросла, і здійматися в повітря їй було дедалі важче. Ікла, що стирчали з пащеки дракона, були завтовшки з Ерагонів кулак і такі ж гострі, як лезо Зарока.

Нарешті настав день, коли Ерагон зміг зняти пов’язку з поламаних ребер. На боці залишився один маленький рубець — там, де чобіт разака розпоров шкіру. Сапфіра тривожно спостерігала, як хлопець випростався — спочатку обережно, а потім вільніше, і не відчув звичного болю. Задоволено погравши м’язами, він лише іронічно гмукнув, хоча, якби Бром був живий, юнак би стрибав від щастя, радіючи своєму зціленню.

Одягнувши сорочку, Ерагон повернувся до маленького багаття, яке вони розвели край дороги. Біля вогнища сидів Мертаг. Він вирізав собі якусь палицю. Коли Ерагои дістав меча, Мертаг одразу захвилювався.

— Тепер, коли я одужав, ти часом не хочеш трохи повправлятися? — спитав його Ерагон.

— На бойових мечах, чи що? — вражено вигукнув Мертаг. — Та ми ж повбиваємо одне одного!

— Дай-но мені свій, — попросив Ерагон. Узявши зброю, він зачарував край леза так, як його навчив Бром. Мертаг неабияк здивувався, але юнак поспішив його запевнити, що після вправ миттю поверне бойові якості меча.

— Ну що ж, гаразд, — сказав Мертаг, зважуючи зброю в руці.

Ерагон пішов у наступ. Їхні мечі зустрілися в повітрі. Відскочивши, юнак знову зробив випад і ось уже сам почав відбивати удари, що їх, пританцьовуючи, завдавав Мертаг.

— А він таки нівроку спритний! — промайнуло в Ерагоновій голові.

Вони билися дуже довго, то відступаючи, то наступаючи один на одного, і кожен намагався за будь-яку ціну перевершити суперника. Після серії вдалих ударів Мертаг несподівано розреготався. Виходило так, що вони не могли перемогти одне одного, бо володіли однаковою технікою бою. Вони навіть втомилися одночасно! Юнаки посміхалися, вихваляли вправність один одного й продовжували битись, аж доки їхні руки не налилися свинцем, а по спинах не почали збігати струмочки поту.

— Годі, зупинися! — нарешті гукнув Ерагон, і Мертаг справді зупинився із занесеним над головою мечем. Важко дихаючи, юнаки посідали на землю. Жоден поєдинок із Бромом не був для Ерагона таким виснажливим.

— Це неймовірно! — перевівши подих, сказав Мертаг. — Я все життя вивчав мистецтво бою на мечах, але ще жодного разу не зустрічав такого воїна, як ти! Якби ти схотів, то міг би стати вчителем двобою при самому королівському дворі.

— Та й у тебе виходить некепсько, — важко дихаючи, відповів на те Ерагон. — Той чоловік, який тебе навчав… Здається, його звати Торнак? Він міг би заробити купу грошей, відкривши фехтувальну школу. Люди з усієї Алагезії приїздили б повчитися в нього…

— Він помер, — сказав Мертаг.

— Мені дуже шкода, — сумно відповів Ерагон.

Від цього дня вечірнє вправляння на мечах стало для юнаків звичною справою, і завдяки йому вони залишалися міцними й загартованими, наче пара клинків. Одужавши, Ерагон поновив також свої заняття з магії. Мертага це дуже зацікавило, а незабаром з’ясувалося, що він і сам непогано розуміється на магічних вправах, от лишень не завжди вміє скористатися своїми знаннями. А коли Ерагон, вдосконалюючи навички, розмовляв прадавньою мовою, Мертаг уважно слухав свого друга, час від часу питаючи в нього про значення того чи іншого слова.

Нарешті коні наших мандрівників зупинилися в передмісті Джиліда. Юнакам знадобився майже місяць, щоб дістатися сюди, і за цей час весна вже остаточно вступила в свої права. Ерагон відчував, що впродовж мандрівки дуже змінився, став сильнішим і розважливішим. Він часто згадував Брома, розмовляючи із Сапфірою, але здебільшого намагався не торкатися болісних спогадів.

Здалеку Джалід здавався заплутаним лабіринтом дерев’яних будівель, з якого час від часу долинав собачий гавкіт. У повітрі зависла пелена блакитного диму. Загалом беручи, ця місцина більше нагадувала тимчасову стоянку кочівників, аніж справжнє місто. Неподалік Джиліда виднілися туманні обриси озера Ісенстар.