Чтение онлайн

— З тобою, — мовив Юрко, — тільки з тобою. Засміялася щасливо й припала хлопцеві до грудей..

— Ну, не можу я… — сказав прохально. — Ми ж домовились, і я не хочу порушувати слова. Мужчина я чи ні?

— Куди йдете?

Юрко забув про сотникові настанови, та й які можуть бути таємниці від коханої?

— До Квасова.

— Де це?

— Далеко, сто верстов.

— Для чого? — посуворішала. — Я не хочу…

— Ти ж знаєш, в мене руки чисті.

— Якась акція?

— Треба зустріти когось… — невизначено відповів Юрко. Подумав трохи й додав: — Якщо за тиждень не повернусь, їдь до Ковеля.

— А ти?

— Від Квасова до Ковеля ближче.

— Знайдеш мене в тітки. Вулиця Піщана, сім.

— Піщана, сім, — повторив. — Через тиждень чекай на мене.

— Чекатиму. — Катря всміхнулася чомусь сумно, та не витримала, розсипалася сміхом і побігла галявиною до березового гаю. Юрко біг за нею, дивився, як миготять її засмаглі ноги, тріпочеться на вітрі червона стрічка.

За березами починалася позаторішня, поросла вже кущами спаль, а за нею виблискувало озеро. Між очеретом тягнулася вузька піщана смуга, на ній чорнів старий, підгнилий човен, вода хлюпала в ньому, та вони спустили його в озеро й попливли, відштовхуючись жердиною, вздовж прибережних комишів, За ними починалися мілководдя і піщаний берег. Катря, соромливо позираючи на Юрка, швидко роздяглася — вони купалися й загоряли, поки сонце зовсім не схилилося на спадень, і тоді пішли до хутора, тримаючись за руки, якісь принишклі, стомлені й стривожені…

4

Майор Бобрьонок із задоволенням зняв чоботи і, поки Толкунов вилазив на дерево, дав ногам перепочити. Дивився, як спритно підіймається на дуба капітан — нарешті дотягнувся до білого клаптя, зняв з гострої, обламаної гілки обережно, немов це був не звичайний шовк, а міна уповільненої дії. Сів верхи на товстелезній гілці, розправив шмат на коліні, навіть погладив рукою і лише по тому сказав:

— Він, голубчик… Справжній німецький парашутний шовк.

Бобрьонок нічим не виказав своєї радості, хоч звістка справді була приємна. Отже, вони не помилилися, і перший слід нарешті знайдено.

Майор завчено зиркнув на годинника. Восьма година тридцять чотири хвилини. Пости протиповітряної оборони вперше засікли німецький літак о другій ночі, і через шість з половиною годин вони вже мають перше підтвердження того, що літак викинув парашутистів. Непогано, Навіть дуже непогано, іноді такий розшук затягується на добу, дві й навіть більше. “Що ж, — подумав, — вважатимемо, що нам пофортунило”.

Поки Толкунов спускався з дуба, Бобрьонок акуратно перемотав онучі й узувся. Взяв у капітана шовковий шмат, роздивився уважно.

— Парашут зачепився краєм. Довелося смикати. Ось і обірвали.

— Чи обірвав, — уточнив Толкунов.

— Так, може, він був і один, — погодився Бобрьонок. — Принаймні не пощастило йому… — роззирнувся із задоволенням довкола. Справді, якби парашутист опустився бодай за кілька метрів від дуба, потрапив би на галявину. На світанку обрав би зручне місце, закопав парашут, шукай його в цих лісах хоч тиждень.

Але чи один парашутист? Німці, як правило, закидають групи з трьох — п’яти чоловік. Диверсанти чи шпигуни з вибухівкою, раціями, зброєю… Щоправда, в цьому разі міг бути й один. Полковник Карий казав, що за розвідувальними даними стало відомо: німці готують якусь важливу акцію в зоні розташування тилів їхньої армії. Приблизно по лінії залізниці Сарни — Маневичі—Ковель. Тут одному не впоратися. Якщо, звичайно, диверсія. Шпигунові також важко без рації. Правда, може мати явки, зв’язкових, яких залишили тут під час відступу.

Але ж хай там що, їм з Толкуновим треба шукати. Нема іншого виходу — тільки шукати. Огледіти кожен квадратний метр навколо й не тільки навколо — цілий ліс, бо диверсанти не можуть не лишити слідів, мусили ж закопати десь парашути…

Толкунов похмуро глянув на майора.

— Розійдемося? — запропонував із жалем.

Бобрьонок не звернув уваги на капітанову похмурість: уже звик до того, що Толкунов майже не сміється, та й взагалі, хто й коли бачив звичайний усміх на його вустах? Така вже вдача у капітана, але ж прекрасний розшукувач, іншого такого нема в контррозвідці армії, може, й цілого фронту. Толкунову дають найважчу роботу, й він ніколи не заперечує — бурмоситься, а робить, така в них професія — виловлювати німецьких шпигунів, — може, це й позначилося на характері Толкунова? Либонь, ні, он Непийпиво три роки в контррозвідці, дві зірочки на погони заробив, на його рахунку півтора десятка диверсантів, а такий веселий, що позаздрити хочеться, з широкого вкритого ластовинням обличчя доброзичлива усмішка, здається, і не сходить.

— Розійдемося, — погодився Бобрьонок і поклав парашутний клапоть до сумки. Притупнув правою ногою, перевіряючи, чи правильно накрутив онучу, дістав карту. — Ти візьмеш цей квадрат, — окреслив Толкунову, — рухатимемося в напрямку Жашковичів, зустрічаємося, якщо нічого не станеться, об одинадцятій на дорозі — третій кілометр од Жашковичів.

Толкунов вислухав наказ, повернувся і пішов, нічого не сказавши. Але майор не виказав свого незадоволення, головне, що капітан зрозумів завдання, а в тому, що він виконає його най-ретельніше, в Бобрьонка не було жодного сумніву.

Майор стояв і дивився вслід Толкунову. У вицвілій від сонця і поту гімнастерці той нагадував піхотного капітана, який не виходив із своїм батальйоном принаймні місяць чи два з безперервних затяжних боїв.

Ішов Толкунов утомлено, засунувши пальці за пас, справді гарний, майже новий широкий пас — Толкунов роздобув його разом з портупеєю в якогось інтенданта. Кобури, правда, Толкунов не поміняв. Почепив на новий пас стару й подряпану із звичайним офіцерським ТТ. Більшість розшукувачів віддавала перевагу парабелумам та наганам, але Толкунов не розлучався з ТТ. З ним він прийшов до “смершу” — звичайний піхотний лейтенант, командир взводу, якого примітив полковник Карий, а Карий рідко коли помиляється. Полковник Карий відомий, либонь, не лише на їхньому фронті — ас контррозвідки.

Бобрьонок ще раз зиркнув услід Толкунову й подумав, що, можливо, помінявся б з ним зброєю, хоч і мав справді гарного парабелума. Толкунов із свого ТТ за десять — п’ятнадцять метрів пробиває підкинуту консервну бляшанку, пробиває щоразу, не влучить, може, один раз із сотні, але ж який дурень сто разів підряд кидатиме бляшанку?

Бобрьонок також не пас задніх у стрільбі, проте зрівнятися з Толкуновим не міг. В глибині душі визнавав, що, певно, в капітана око зіркіше й рука твердіша, але в колі товаришів казав, що капітанові просто пофортунило з пістолетом.