Чтение онлайн

В хатi ставало душно. Дим слався по хатi, як низькi хмари, i синi хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна.

Хiба присилує хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм пристати. Усiм.

Панас Кандзюба йшов проти громади.

А вiн не згоден. Се буде бунт.

–  Тю, який бунт?

–  Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирiзки.

–  Чекай, дiждешся.

–  Скоро будуть землю дiлити.

Марiя сплеснула в долонi.

Хiба ж вона не казала!

На Панаса насiли. Хто буде дiлити? Може, пани?

Але Панас мiцно стояв на свому. Твердий i сiрий, як грудка землi, важкий в своїх чоботищах, вiн знав тiльки одно:

–  Будуть землю дiлити.

–  Та добре, добре, а поки що…

–  Це буде бунт.

Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком деревину iз лiсу, закинути вершу у панський ставок - але бунтувать проти пана цiлим селом, на се нема згоди. Буде з нього i одного зуба, що вибив земський.

–  Ось бачиш… ось!

Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дiрку на блiдих яслах.

–  Бачите… ось!

Так Панаса i облишили.

Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка говорить:

–  Мамо. хтось стука в вiкно.

Вiкно? яке там вiкно?

Справдi щось стука.

Маланка злазить iз лави, мацає стiни, а у вiкно хтось гатить.

–  Що там? Хто стука?

Маланка одчиняє вiкно.

–  Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку.

–  Нещастя!
– повторяє за ним Маланка.

–  Дуже скалiчив?

–  Не знаю. Однi кажуть - вiдтяло руку, а другi - пальцi.

–  Боже мiй, боже…

Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити - не знає. Нарештi Гафiйка подає їй спiдницю.

От тобi й грiм!

Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Андрiй вмер, може, он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга встає на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.

Тiльки тепер помiчає Маланка, що за нею поспiша хлопець з гуральнi.

–  Ти бачив Андрiя?

Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.

Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiдає щось нудно i довго, аж Маланка не слуха.

Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i раптом, за поворотом, рядок осяяних вiкон рiзнув їй серце. Гуральня бухає димом i вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночi.

На подвiр'ї купка народу, а серед неї свiтло. Андрiй помер. Вона кричить i всiх розпихає.

–  Мовчи там, бабо!..

Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає i лиш покiрно, як битий песик, водить очима по людях.

Їй пояснюють.

–  Вiн, бачите, був в апаратнiй…

–  Бiля машини, значить…

–  Бiля машини, - каже Маланка.

–  Держав маслянку, а шестерня раптом i того… i повернулась…

–  I повернулась, - каже Маланка.

–  Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло.

–  При самiй долонi.

–  Живий?
– питає Маланка.

–  Живий… там фершал.

Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй - Маланка не знає. Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий.

Врештi той самий сердитий голос гукає:

–  Тут жiнка? Ну, бабо, йди…

Робочi дають їй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.

–  Андрiйку, що ти зробив з собою?

Мовчить i стогне.

–  Що з тобою, Андрiю?

–  Хiба я знаю?.. Калiкою став… Збери мої пальцi…

–  Що ти кажеш Андрiйку?

–  Збери мої пальцi, закопай в землю… Я ними хлiб заробляв… Ой… боже мiй, боже…

Пiдiйшли двоє робочих i забрали Андрiя. Не дали Маланцi поголосити.

В апаратнiй Маланка шукала Андрiєвих пальцiв. Три жовтих, в олiї, цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так i не знайшла. Вона загорнула знахiдку в хустину i взяла з собою.

Вранцi Андрiя одвезли в лiкарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Вiн довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрiя, але, спасибi, дав п'ять рублiв.

За три тижнi Андрiй повернувся. Худий, жовтий, посивiв, рука в черезплiчнику.

–  Болять в мене пальцi, - жалiвся Маланцi.

–  Та де тi пальцi?

–  Як ворухну їми - а все кортить - так i болять. Ти їх поховала?

–  Авжеж. На городi.

–  Що ж будем робити?
– журилась Маланка.

–  Як що? Пiду на гуральню, нехай поставлять на iншу роботу.

Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До панича Льольо i не пустили.

–  Се добра справа,кричав Андрiй.Робив, пане добродзею, на сахарнi дванадцять лiт - не чужа ж вона була, а твого тестя - тепер у тебе руку при машинi скалiчив, а ти мене викидаєш, як щось непотрiбне…