Чтение онлайн

Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця.

Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк.

–  Ой, братцi, за що ж менi таке?

Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшної розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв.

Там не було розгадки i не було надiї. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала здовж ногавицi на землю.

Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удвоє, як складаний ножик, i впало на землю.

Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди.

–  Доволi, готовий!
– обiзвавсь Безик.

Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули в воду.

Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли.

Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попереднє раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут.

Од юрми оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст.

–  Хома Гудзь тут? Виходь!

Голови повернулись i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь?

–  Нема. Не прийшов.

На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання.

–  Прокiп Кандзюба!

Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?

Староста пояснив.

–  Я по нього послав. Вiн зараз буде.

–  Андрiй Волик! Ведiть!

–  Волик… Андрiй… - прокотилось луною.
– Тут… ось вiн…

–  Ой, боже, що вiн вам винен!
– кричала Маланка.
– Не руште!

Її голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова.

Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки.

–  Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не поможе.

Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замiсть руки.

–  Змильтесь… люди… я нiчого не винен.

Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi.

Максим поставив Андрiя на ноги.

–  Хрестись.

Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.

–  Бийте його.

Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.

I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу.

Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук.

–  Дивiться… он там… встає… вiн ще живий. Семен… Семен…

З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання - i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схопитись.

–  Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..

Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.

I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги.

Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий.

Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi.

–  Ведуть! Прокiп iде!

Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.

Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.

Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.

Пiдпара махнув до нього острiшками брiв.

–  Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвIт перед богом.

–  Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене.

–  Пiзно вже, братiку. Зараз помреш.

–  За вiщо?

–  Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.

–  Громада так присудила?

–  Громада.

Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.

–  I ви про мене? Що я зробив?

Вони мовчали.

Рятунку не було.

Дядько Панас торкнув його в плече.

–  Може, покликать Марiю?

Прокiп безнадiйно махнув рукою.

–  Покличте.

Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.