Фауст, Гете Иоганн Вольфганг

Фауст

на обложку

Гете Иоганн Вольфганг

Шрифт:

ФаустСобака чорний он там по ріллі блукає.ВагнерТа бачу й я – нічого в тім немає.ФаустАну пригляньсь, на що воно здалось?ВагнерТо, мабуть, пудель, що шукаєСвого хазяїна сліди.ФаустА глянь, як він спіралями кружляє,Зближаючись щораз до нас сюди!За ним слідком у грі витворнійМигочуть іскри голубі… ВагнерТа що це ти? Там просто пудель чорний,А інше все примарилось тобі.ФаустМені здається, ніби він проводитьЧаклунський круг навколо наших ніг.ВагнерДивись, як сторожко й непевновін підходить —Замість хазяїна він двох чужих настиг.ФаустВсе вужче коло, вже він близько! ВагнерНу от, дивись, звичайне псисько,Гарчить, то знітиться увесь,Хвостом виляє – звісно, пес.ФаустДо мене, цуцику! На, на!ВагнерЦя псина, бач, яка чудна!Як станеш ти – й вона тут стане,Гукнеш – одразу прибіжить,Загубиш щось – то найде вмить,Ціпка тобі з води дістане.ФаустТи правду кажеш, духа тут нема;В цьому собаці – виучка сама. ВагнерІ мудреця, буває навіть,Такий собака зацікавить;Твоєї ласки сповна заслуживГодованець веселих школярів.

Увіходять до міської брами.

Кабінет Фауста

Фауст увіходить з пуделем.

ФаустПокинув я поля і луки,Що у нічнім тумані сплять,Ущухли в грудях люті муки,І буйні пориви мовчать.Душа стражденна просвітліла —Благословен просвіток цей!І знову в ній заговорилаЛюбов до Бога, до людей.Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!Чом ти там на порозі гарчиш?Ляж біля печі, треба зігріться…Ось на подушку, та мовчи ж!Кумедно кружляв і петляв чогось ти,Як сюди ми йшли по дорозі крутій,Тепер попав до мене в гості,Так шануватися умій.Коли у келії смиреннійЗнов світло лампи спалахне,В моїй душі, добром натхненній,Зринає видиво ясне.Думки стають чіткі і стислі,Надія лине в майбуття,І знову, знов я зношу мисліДо потайних джерел життя.Та цить же, пуделю! Твоє завиванняНе гармонує зі звуками тими,Що душу сповняють думками святими.Таж нам відоме людське глузуванняЗ високого всього,З того, що в ньому не тямлять нічого;Осміюють вони прекрасне все;І ти туди ж, за ними, псе!Та лихо мені! Я знову нудьгую,В душі задоволення більше не чую…Чом так швидко криниця висихає,А мене знов спрага змагає?Не раз таке було зі мною…Та з цим ще можна позмагатись:Нам треба вірою пройнятись,Премудрістю понадземною,Нам тільки Відкриття з'ясує світ.Відкрию Новий Заповіт,Відкрию текст прадавній знову,Заглиблю в нього пильний зірІ цей священний первотвірПерекладу на милу рідну мову.(Розгортає книгу і лаштується перекладати).Написано: «Було в почині Слово!» [24] А може, переклав я зразу помилково?Зависоко так слово цінувать!Інакше треба зміркувать,Так внутрішнє чуття мені говорить.Написано: «Була в почині Мисль!»Цей перший вірш як слід осмисль,Бо ще перо біди тобі натворить.Хіба ж то мисль і світ і нас створила?А може, так: «Була в почині Сила!»Пишу – і сумнів душу огорнув:Я, мабуть, знову суті не збагнув…Та світ свінув – не зрадила надія,І я пишу: «Була в почині Дія!»Коли ти хочеш тут сидіти,Пуделю, то годі витиІ скавуліти!Мені в роботі заважаєш,Господаря так зневажаєш!Хоч мені з кімнатиПрийдеться тікати,Хоч гостю покажу поріг:Біжи туди, звідкіль прибіг!Та що це? Що я бачу?Чи я притомність трачу?Чи це не сон, чи не мара?Собаку щось мов розпира —Росте, росте, як та гора,Втрачає подобу собачу!Так ось кого я пригостив!Немов страшенний бегемот,Він блимнув оком, роззявив рот.Ну що ж! Бог милостив!Пекельне кодло розженемМи Соломоновим ключем!

«Було в почині Слово!» – Фауст перекладає Євангеліє від Іоанна. Грецьке слово має значення «слово» і «першопричина, закон». Отже, Фауст приходить до думки, що першозаконом буття була «дія» (die Tat). Звертає на себе увагу, що Фауст полемізує з Лютеровим перекладом цього місця в Біблії. Зберігся переказ, що, коли Лютер перекладав Євангеліє, з'явився чорт, але богослів кинув в нього чорнильницею. Лютер пишався тим, що, на відміну від Фауста, встояв перед спокусами диявола.

Духи(в коридорі)Одного уже зловили —Обережно, браття миле!Як в капкан хитрий лис,Втрапив в пастку хижий біс.Тільки глядіть!Підлетіть та заграйте,Все змішайте,І звільніть його, звільніть!Якщо ми зможем —Йому допоможем;Він нашій породіТеж стане в пригоді.ФаустЯ звіра чарами зв'яжу,Замову Чотирьох скажу:Саламандро, блищи,Ундіно, течи,Сільфідо, подуй,Кобольде, працюй!Той, хто не знає,Що в кожній стихіїСилу становить —Той не здолаєДобрі й лихіїДухи замовить.В огні розвійся,Саламандро!В воді розлийся,Ундіно!Блисни в повітрі промінно,Сільфідо!Дай дому поміч незмінно,Incubus! Incubus!Вийди, я тебе не боюсь!Ось всі чотири —Нема їх в звірі…Лежить і вищиривсь, бридкий;Його не зрушив поклик мій!Та ще я новуВживу замову.Ти, може статься,Пекельного роду?Глянь на цей знак!Його боятьсяВсі ваші зроду.Чому ж це ти наїживсь так?Виплід триклятий!Вмієш читатиІм'я Несказанного,Чудом зачатого,За нас розп'ятого,В віках осіянного?Де ж він? За піччю он,І вже вироста, як слон,Заповнює весь покій,Хоче узятись туманом…Спускайся униз мерщій!Падай ниць перед паном!Бачиш, мої не марнії погрози,Спалять тебе святії грози!Не змушуй жеВогонь троїстий лити!Не змушуй жеЩонайсильніших чар ужити! Мефістофель(виступає, коли туман розійшовся, з-за печі в одязі мандрованого схоласта)Що тут за шум? Чим зможу вам служити?ФаустТак ось хто в пуделі сидів!Мандрований схоласт! Оце так насмішив!МефістофельВітаю вас, великовчений муже!Од ваших чарів впрів я дуже.ФаустЯк звешся ти? МефістофельЯк дивно запит цейВід того чуть, хто зневажає словоЙ, не звикши мислить поверхово,Зглибляє дійсну суть речей.ФаустТаких, як ти, відома суть —Аж світиться крізь покрив назви;Пізнаєтесь усюди враз ви,Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.Ну, добре, хто ж ти є?МефістофельЯ – тої сили часть,Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. [25]

Я – тої сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. – Мефістофель глузує з Фауста через те, що той «зневажає слово», і рекомендує йому себе через свої «дії», які заперечують самі себе; цим він дає зрозуміти вченому, що його переклад не вносить ясність у це місце Біблії. Фауст, не розгубившись, у відповідь глузливо обігрує Мефістофелеве слово «часть», на що диявол відповідає новою низкою софізмів. Та все ж останнє слово залишається за Фаустом, який обстоює правду свого перекладу: «На всеблагу творящу силу, / Підступний, ниций, хижий біс, / Ти руку смертно-зледенілу / Даремно, грозячи, підніс».

ФаустЦе загадка! Розгадку ж хто подасть?МефістофельЯ – заперечення усього!Бо всяка річ, що постає,Кінець кінцем нічим стає,І жодна річ буття не гідна.А все, що ви звете гріхом,Чи згубою, чи просто злом, —Ото моя стихія рідна.ФаустТи кажеш, що ти – часть,а сам з'явивсь цілком. МефістофельМені чужа зарозумілість.Це ж тільки ви з своїм дурним світкомСебе вважаєте за цілість.Я ж – часть од часті лиш,що перше всім була,Частинка тої тьми, що світло привела,Те світло гордеє, що хочеться йомуЗ одвічних володінь прогнати матір тьму.Та це йому не вдасться – шкода сил,Воно навік приковане до тіл:Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,Тілами лиш спиняється в ході,А згинуть ті тіла – тодіЙ воно разом з тілами згасне. ФаустА, ось до чого ти згодивсь!Велике знищить – неспромога,Так ти з маленьким заходивсь.МефістофельТа й тут непевна перемога!Цей світ, оце нікчемне Щось,Проти Ніщо мов затялось;На всякі способи я брався,А все удачі не діждався:Проти пожеж, потопів, бурЗемля стоїть собі, як мур!Людське й звірине кодло теж набридло:Як можна так поводитися підло?Вже я їх бив, губив – і знов,Дивись, шумує свіжа кров.І скрізь таке, хоч бийся в груди —В землі, в воді, в повітрі, – всюдиМільйони родяться життів,В теплі і в холоді, в сирому і в сухому…Остався б я, напевне, ні при чому,Коли б огонь служить не захотів.