Феміністка

У художньому оформленні книжки використані фрагменти робіт А. Сьюдмака та Л. Ройо

Озеро лежало в ярах, лискуче й темне, мов чорна перлина. Я збавив ходу й, хекаючи, став спускатися в діл. Сіяла мерзла крупа. Термометр у наручному годиннику показував два градуси нижче нуля. М'язи розігрілися, й кожна клітина тепер аж бриніла од утіхи, якої може зазнавати справжній спортсмен. Сьогодні я побив усі свої рекорди — за неповну годину мені вдалося намотати цілих двадцять п'ять кілометрів! Ще яких десять хвилин, — а далі робота зі штангою, гирьова гімнастика… ну, а пополудні ще ж і традиційний спаринг з карате в спортзалі «Тартару»! Під ребристими підошвами кросівок захрупостіла мерзла трава. Крупа сіялася й сіялася. Протилежний берег вже годі було розгледіти. Я пірнув, намагаючись досягнути дна, й поплив досередини озера. Вода обпекла оголене тіло, мов приск. Свідомість автоматично відлічувала секунди. Тридцять… сорок… сорок п'ять… хвилина… ще десять секунд… ще п'ять… Я вискочив на білий світ і став жадібно зіпати. Легені мало не розірвалися. Ні, через себе не скочиш. Півтори хвилини — це максимум… Півтори хвилини — й жодною секундою більше. Врешті, є межа будь-яким можливостям…

До протилежного берега вже рукою було подати. Він стрімко насувався на мене, більшаючи просто на очах, — і я вже чітко й ясно бачив його кручі, які поросли безлистими колючими чагарями, бачив кущі верболозу коло самісінької води й старе гніздо ремеза в тих кущах, бачив, як вирує попід берегом джерело і як, нуртуючи, пульсують в ньому дрібні піщинки…

Вона була гола-голісінька, й у перший момент ця безсоромна пронизлива нагота хльоснула мене у вічі, мов промінь… от подумати тільки: крутий глинястий берег, мокрі чагарі, чорна вода, в котрій відбивається олив'яне небо, — а головне, холодюка! дика зимова стужа, од котрої судомою зводить всеньке тіло! — і ця гожа струнка невимовно вродлива жінка, що незворушно ступає з берега в крижаний затон; колюча мерзла крупа шмагала її по обличчю, тоненькими цівками талої води стікаючи по щоках, котрі аж пашіли од холоду, відстрибувала на коралових вершечках округлих кирпатих грудей, плуталася в жорсткій темній порослі внизу живота, а вона занурювалася глибше й глибше, і я чітко і ясно бачив, з якою скрадливою, сливе котячою м'якістю ходить під шкірою кожен її м'яз, як розтинають воду круглі молочно-білі стегна, як піднімається й опадає в такт подиху, зграбний, трохи випуклий живіт… Їй-право, щось неприродне, сливе містичне було в тому, що ця беззахисна оголена плоть, котра щойно ясніла на тлі вбогого зимового краєвиду, самохіть піддається безжальній чорній стихії! — течія встигла знести мене убік; я гребонув рукою, намагаючись удержатися на місці; жінка звертала на мене уваги не більше, аніж на яку-небудь корчомаху, яка пливе озером; ось вона занурилася по горло — й попливла, рухаючись напрочуд прудко й звинно мов ласка. Вода зануртувала; рельєфною круглястою тінню промайнули тугі білі стегна, зблиснувши на мить своїми дикими зухвалими і якимись аж виключними формами…

На руці тонко й настирливо задзумів годинник. Снігова крупа вщухла. Хмари поволі розходилися, й крізь них ледве просвічувало тьмаве брунатно-жовте сонце. Годинник сигналив і сигналив. Згодом на табло запалився червоний індикатор і став тривожно блимати.

На березі дзвонив коморковий телефон. Мене викликали на роботу. Я перевернувся на спину й поплив до берега.

— Бачите, як говорити по правді… не майте цього за зле, однак…

Жінка за столом замовкла. Я посміхнувся. Краля, нічого не скажеш: великі темні очі, лагідно окреслений носик… а вуста — повні, трохи пошерхлі од вітру і якихось незвичайних кшталтів!

— …але ви уявляли собі детектива трохи іншим, еге ж? — сказав я нарешті.

— Ну-у, — протягла вона зверхньо, — приблизно це я й хотіла сказати. Як на моє переконання, детектив має працювати більше головою… а от ви… ви мені нагадуєте…

— Ну-ну? — заохотив я її.

— Кінг-Конга! — відрубала вона з прихованою відразою.

— Отакого? — я дико зареготав і кілька разів щосили вгатив себе в груди кулаками, аж грудна клітка задудніла.

Вона здригнулася й одсунулася від мене. Гамір за стіною на мить затих.

— Дорога пані, — втомлено сказав я, — години зо дві тому мене терміново викликали на роботу. Коли я прибув у штаб-квартиру, бос доручив мені приїхати сюди і вислухати вас. Я — один з небагатьох співробітників «Тартару», яких називають детективами для особливих доручень. Робота наша — і наш час, в тому числі, — цінується буквально на вагу золота. Й тому я хотів би говорити з вами про діло, а не вислуховувати, яка бандитська в мене мармиза… чи яка гориляча в мене статура… чи які довгі в мене руки і як міцно я міг би вас ними обійняти… — Вона обурено розкрила рота, однак я перепинив її. — Зокрема, я хотів би нарешті почути: що трапилося в оцьому вашому дівочому розпліднику? Чому ви звернулися до фірми «Тартар», — у вас тут когось позбавили цноти, чи що? Вона обурено чмихнула. От убийте мене, а ще ніхто не говорив з нею отаким безцеремонним тоном!

— Ви, — холодно сказала вона, — щось забагато собі дозволяєте… шановний… е-е… як вас там…

— Я? — Мені аж смішно зробилося. Ні, справді-таки: цілих двадцять хвилин ходити околяса довкруг справи — і все з її вини, між іншим! — Вам хочеться іншого детектива? Прошу, ось телефон! Хочу тільки застерегти: з детективів для особливих доручень на сьогодні вільний лише я.

Якусь мить вона думала. Потім зітхнула й знов окинула мене критичним оком.

— Вибачте! — сказала вона втомлено. — Може, й справді я… Ця справа таки доконає мене. Од самого ранку…

— Для початку, — безцеремонно обірвав я її, — давайте познайомимося. Як вас на ймення?

— Можете казати на мене Леся! — неохоче буркнула вона.

— Юридична назва оцієї вашої… гм… фірми? Її очі гнівно зблиснули.

— Не фірми, — з притиском сказала вона, й у її голосі зазвучав метал, — а громадського об'єднання. Назва його: жіноче культурно-просвітнє товариство «Україночка».

Я крутнув головою. Здуріти можна, справді!

— Даруйте, ласкава пані…

— Кажіть просто Лесю! — встряла вона.

— …Лесю! Отож, даруйте, Лесю, але чому ви обрали таку… гм… назву?

Вона здивувалася, й цього разу по-справжньому.

— Ну як же ж… а пісня, — ви що, не чули? «Кажуть хлопці, я сама наче квіточка…» — наспівала вона своїм лагідним голосом.

— Знаю, знаю! — закивав я. — Квіточка, сонечко… білочка, мишка… поросятко! В ліжку чого не скажеш!..

Вона хтіла було знов образитись, але в останній мент передумала.

— З вами не скучиш! — крутнула вона головою. — Так от, як ви вже зрозуміли, «Україночка» є суто жіночим громадським об'єднанням. Однак від недавнього часу, — вона зітхнула, — ми всі отут утратили спокій. Роботу об'єднання дезорганізовано, і я не знаю, чи можна буде найближчими днями її налагодити. Обстановка дуже, дуже кепська…