Чтение онлайн

Коли виліз Добриня, Дмитро ледве впізнав його.

— Ти?.. Тут?.. А ми скільки шукали тебе! — І суворо глянув на Домажира. — Як же це розуміти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?

Той витріщився на молодого в'язня, що рукою закривав очі від сонця.

— Але, їй-богу, боярине, я нічого не знав про нього!

— Хто ж його сюди запроторив?

— Не знаю...

Дмитро поклав руку на плече Добрині.

— Хто тебе посадив у поруб?

— Доман... Він був старшим міської сторожі.

— Доман? — вигукнув Домажир. — Він справді був старшим, але мені про тебе нічого не сказав! Я спитаю в нього! Я дізнаюся! Обов'язково!

Тисяцькому було соромно перед Дмитром, і він щиро обурювався, хоча, коли б хотів, давно б міг заглянути в ями і пересвідчитися — сидить тут Добриня чи ні.

— Доман... Це той, що намовляв нас добровільно піддатися татарам!

— Так, — відповів Добриня.

— Отже, він тебе зустрів, упізнав і кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майдані?

— Так.

— Мерзенний негідник! Мені пам'ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб... Як же він опинився серед сторожі князя Володимира Рюриковича?

— А князь Володимир, коли сів у Києві після князя Михайла Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, і, знаючи його з давніх часів, взяв до себе на службу, — відповів Домажир.

— Ось як! Варто було б з цим Доманом побесідувати та дізнатися, що він за птиця! — з погрозою в голосі сказав боярин Дмитро. — Ну, це ми можемо зробити й пізніше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри самі тут розбираються...

Прибувши додому, Дмитро передусім повів Добриню в челядницьку, велику присадкувату будівлю, де знаходилися боярські служби та жила челядь. З кухні дихнуло гострим запахом хліба, що загнічувався в печі, та різної їжі, що готувалася для боярського столу. У Добрині затремтіли ніздрі і зашуміло в голові від тих запахів. І йому коштувало чималих зусиль, щоб стримати себе і не попросити чого-небудь попоїсти.

Дмитро не посадив його відразу до столу, а розсудив інакше.

— Горпино, — звернувся він до немолодої вже жінки-кухарки. — Ти бачиш цього парубка Добриню?

— Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звідки він?

— Щойно з порубу.

— З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скільки намучився, настраждався!

— Не мало! Вода гаряча є?

— — Чому б не було!

— Тоді скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупає цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоносків, а ліпшого! І щоб був по ньому! Степанів, здається, якраз підійде... А як покупається та одягнеться — нагодуй добре! Зрозуміла?

— Чому б не зрозуміти? Хутко все зробимо! Дмитро схвально хитнув головою і глянув на Добриню.

— Зайдеш потім до мене!

— Дякую, боярине.

10

Вийшовши після обіду на просторий боярський двір, Добриня побачив біля хоромів, в оточенні матері та батьків, Янку. Вона стояла спиною до нього і не помічала його. Всі були чимось схвильовані і впівголоса жваво розмовляли.

Ніхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей і спускаючись на сходах вниз, не загукав:

— Швидше, хлопче, швидше! Діло спішне! Ходи сюди! Добриня прискорив крок, відчуваючи, як сильніше забилося серце.

Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до нього, раптом з несподіванки скрикнула і почала бліднути. Тіло її напружилося, по-дитячому ніжна шийка витягнулася, а тонкі руки в білих бебряних[55] рукавах стрепенулися, мов лебедині крила. Здавалося, вона от-от кинеться йому навстріч.

Це помітили всі. Бояриня Анастасія почала червоніти від гніву, очі її округлилися, стали злими. Микола і Степан переглянулися: для них це була новина. Вони не вірили своїм очам. Янка, їхня сестриця-коза, закохалася? І в кого — в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.

Дмитро заховав усмішку у вусах.

— Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося сьогодні чудо: упізнав його серед князівських в'язнів, яких ми випустили з порубу. А вам не сказав, щоб потішити несподіванкою.

— Міг би й сказати, — буркнула невдоволено бояриня і поглядом показала на Янку, що все ще не могла отямитися від потрясіння. — Міг би й сказати!

Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Він не сподівався такої зустрічі. Він гадав, що ніхто не здогадується про ті взаємини, що склалися між молоденькою бояришнею і ним, про їхні почуття, ще не висказані і неясні для них самих. А виходить, бояриня все помітила, все знає. Невже Янка їй сама розповіла? Чи нині мимовільно викрила себе, побачивши його?

Під серцем у нього похололо. Він розумів, яка прірва лежить між ним і Янкою, смердом і донькою боярина. Тут не тільки можна знову потрапити в яму, а й голови позбутися!

Як же йому повестися? Що сказати?

Всі дивилися на нього, і він не міг далі мовчати. Тому, схиливши у поклоні голову, хрипко промовив:

— День добрий вам! Я радий всіх вас бачити при здоров'ї!

І, випроставшись, проникливе глянув спочатку на Янку, а потім на бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнілий і не відав, що від того виглядів і стрункішим, і молодшим, ніби мав не двадцять п'ять літ, а дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанів одяг, у який нарядила його кухарка, і в ньому він нічим не відрізнявся від боярських синів. Навпаки, — вигравав у порівнянні з ними, бо був тонший у стані і ширший у плечах, а обличчя мав виразне, різко окреслене, мужнє, на якому особливо чітко виділялися під чорними розкриленими бровами розумні, людяно-добрі, проникливі очі. Їх погляду не витримала навіть бояриня Анастасія і з досадою опустила голову.

Він хотів також подякувати бояринові за доброту, яку той проявив до нього, забравши з порубу на княжому дворі і надавши змогу прибрати пристойної людської подоби. Але тут на Софії ударив гучний урочистий благовіст, і Дмитро рушив до воріт.

— Ходімо вже! Ходімо! Бо й так запізнилися — не протовпимося наперед! Всі заспішили за ним.

— Щось трапилося? — звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.

— Щойно нас повідомили, що в місто в'їхав з дружиною новий князь — Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всіх це така несподіванка! Адже його ніхто не кликав і не ждав!