Чтение онлайн

Одна тільки постать недоладно стовбичила посеред руїн, пожарищ та трупів — то був воєвода Всеслав.

Добриня здивувався, побачивши його. Як же він залишився живий? Усі сини загинули, мабуть, і Грицька вже немає на світі, онуки лежать порубані, стара воєво-диха десь поряд з ними, невістки — в полоні... А він — живий! Невидющий! Нікому не потрібний. Навіть ворогам... Стоїть посеред згарищ свого городища, серед рідних і близьких йому, але мертвих людей, простягає наперед руки, щоб ухопитися за що-небудь, і не знаходить підпори... Нещасний!

Враз татари заґелґотали, захвилювалися. До городища в'їхав на баских конях гурт нойонів. Попереду на білій кобилиці сидів невисокий, прямий, щоб здаватися вищим, чоловік. Його темно-жовте непроникне обличчя було знайоме Добрині, а дорогий чекмен і багата збруя свідчили, що належить він до вищої знаті.

Добриня прикипів до нього поглядом. Менгу-хан! Двоюрідний брат і темник Батия! Недобра слава йшла про нього по Степу — жорстоким, невблаганним був він. Де скрутно, туди посилав його Батий — і лилися там ріки крові, і відрізані голови переможених встилали землю.

Перед полоненими Менгу-хан зупинився.

— Чому їх так мало? Хтось із нойонів пояснив:

— Уперто оборонялися. Довелося майже всіх висікти!

— Так їм і треба!.. А то що за опудало стоїть? — він показав на воєводу Всеслава. — Чому не тут? Не в гурті, серед полонених?

— То старий воєвода орусутів. Він сліпий. Убити?

— Сліпий? Якщо сліпий, то не треба. Всіх нездатних до праці винищити, а його залишити! Хай бродить серед трупів та пожарищ! Дарую йому життя! — Крива усмішка промайнула по його темному обличчі. — Полоненикам — кожному! — надіти на шию кангу і вивести звідси, а городище розорити дотла, щоб ніколи вже не відродилося тут життя[67]! Хто чинить опір великим монголам, того знищувати!

Він ще якийсь час постояв мовчки, споглядаючи на страшне діло рук своїх, і, судячи по тому, як хижо-радісно роздувалися його ніздрі, воно його тішило. Потім торкнув поводи і рушив назад. Нойони повернули за ним.

Полонених теж почали по десятку виводити за ворота і тут кожному накидали на шию канту, туго скручували сирицею. Добриня виходив з Княжої Гори останнім. Біля воріт оглянувся: сліпий воєвода, почувши гул голосів, рушив було услід, але перечепився, упав. Підвівшись, застиг на місці, потім знову рушив — і знову впав...

"Нещасний!" — зітхнув Добриня і змахнув з ока сльозу.

8

Того ж дня Менгу-хан зі своїм туменом та валкою полонеників рушив до Канева, де була ставка Бату. Сонце ще не опустилося за небосхил, як він з'їхав на гору і побачив перед золотою юртою дев'ятихвостий туг[68] джихан-гіра.

Кінні і піші тургауди — охоронці ханської ставки — впізнали його, схилилися перед несамовитим тайджі[69] в низькому поклоні, провели до юрти, відкинули полог.

Менгу високо підняв ногу, переступив через поріг, щоб не зачепити його і цим не накликати на господаря нещастя, і вступив до розкішної юрти з золотистого шовку. Побачивши Саїн-хана, що сидів на підвищенні, опустився на одно коліно.

— Встань, брате! — промовив тихо Бату. — Підійди до мене. Я відчуваю, що ти приніс мені щасливу і приємну вістку! Сідай ось тут!

Менгу сів на оксамитовий половецький міндер[70], що лежав біля правої ноги Бату, підняв очі, бо Бату був вищий за нього на цілу голову.

— Саїн-хане, брате! Княжа Гора після рішучого бою упала і більше ніколи не підніметься! Радуйся!

— Дякую, брате! Це перша перемога в нашому поході на вечірні країни — і вона віщує нам нові славні перемоги. Але це тільки початок. Твій тумен доблесних піде далі!

— Куди, брате? Під Киюв? — Хижі очі Менгу заблищали. — Я давно очікую щасливої хвилини, коли знову побачу золоті хрести його церков! О, горе йому!

Бату заперечно похитав головою.

— Ні, під столицю орусутів іти рано. Поки не візьмемо всіх городищ, — а їх тут багато, — доти на Киюв не підемо. Ми не можемо залишати у себе в тилу жодного орусугського баатура! Щоб не сталося так, як після взяття Рязані, коли не знати звідки взявся баатур Євпатій Коловрат і завдав нам дошкульного удару. Зараз мої тумени обложили Канів, Чучин, Іван-город та Витачів на Дніпрі, Дівич-гору, Корсунь, Богуславль, Торцьк, Юр'їв та Володарів на Росі. Це велика сила! Якщо ми її не знищимо і підемо на Киюв, то вона вдарить нам у спину... Ми не можемо допустити такого!

— Я згоден з тобою, Саїн-хане.

— Але це ще не все. Киюв оточив себе не тільки з півдня, а й з заходу багатьма городищами. Торік ти розвідав їх, але взяти не зміг. Треба зробити це зараз.

— Ти хочеш послати туди мене?

— Так. Твій тумен доблесних і непереможних узяв Княжу Гору. Поки інші воюватимуть на Дніпрі та Росі, ти пройдеш на Стугну та Ірпінь і візьмеш Василів, Плісенськ, Чорногород, Звенигород, Ясногород, Мутажир та обложиш Білгород...

— Чи не забагато для одного тумена?

— Ти тільки обложи і не випускай нікого, а тобі на підмогу прийдуть інші темники. А там, де зможеш узяти, — бери! Патрай орусутські села — нам потрібно якомога більше захопити рабів, коней, скоту, хліба! Не дозволяй нікому тікати до Киюва, бо кожен втікач посилить залогу того міста. А нам його брати!

Батий говорив тихо, повільно, ніби розмовляв сам з собою, а Менгу знизу вгору дивився на двоюрідного брата і думав про дивовижну примхливість людських доль.

Бату був другим сином Джучі — отже, одним з багатьох онуків Чінгісхана. Спадкоємцем усіх завойованих монголами західних земель, що належали Джучі, мав бути старший син — Орду, аде добрий і не владолюбний Орду відмовився від влади на користь Бату... Щасливчик Бату! Його взяло під свій захист Вічне Небо! І він став великим ханом! Якщо йому пощастить підкорити всю Русь і всі західні країни аж до моря франків, то він, чого доброго, зрівняється славою зі своїм дідом — Чінгісханом... Гм, а чого досягнув він, Мунке? Невже йому до кінця бути простим темником Бату? Невже онгони — добрі духи — не прихиляться до нього? Невже Вічне Небо ніколи не ощасливить його милістю своєю?

Він здригнувся, бо помітив, як, замовкнувши, Бату пильно зазирав йому в очі. Бату розумний і проникливий! Не відбереш цього у нього! Кажуть, що він і справедливий. Може, й так. Недарма ж прозвали його Саїн-ханом, тобто справедливим ханом. Та чи буде він справедливим, якщо розгадає його думки?

— Так, так, будуть зайві втрати, — повторив він поспішно останні слова Бату. — А ми не можемо допустити зайвих втрат, бо ще довгий нам шлях до останнього моря, до моря франків! Я подбаю, щоб їх не було!