Чтение онлайн

— Спасибі, уторопали, — відповів Ілля. — Синагогу я знаю.

Біля синагоги теж товпилися люди, але на майдані панувала тиша. На дерев'яному ґанку стояв невисокий чоловік у чорному одязі і щось промовляв до народу.

— Хто то? — спитав Добриня.

— Наш рабин, преподобний Ісаак Зайденберг, — відповів хтось із гурту.

Рабин говорив не поспішаючи, але гаряче, переконливо, і всі уважно слухали його. Поверх звичайного одягу на ньому була чорна накидка без рукавів — ротонда, на голові невелика кругла шапочка з чорного шовку, а в руці — молитовник, загорнутий у талес — білу хустину з чорними смужками.

— Про що ж він вам розповідав?

— Про єгипетську неволю... Як важко було тоді нашому народові... Такі ж страшні часи наступають для нас знову... Ой вей, вей![89]

— Ну, не про це зараз треба говорити, — буркнув

Добриня і направив коня просто на натовп. — Розступіться! Дайте проїзд!

Люди розступилися — і два вершники під'їхали до синагоги, сплигнули з сідел прямо на ґанок. Промовець замовк, повернувся до незнайомців.

— Рабин Ісаак Зайденберг? — спитав Добриня. — Доброго вам здоров'я!

— Будьте і ви здорові. Так, я Ісаак Зайденберг. А ви?

— Ми посланці воєводи Дмитра. Ось його молодший син — боярин Ілля... Нам наказано всіх ваших людей поставити на постій по дворах, щоб ніхто не залишився на вулиці, а чоловіків, які здатні носити зброю, звести в десятки та сотні і визначити їм місця на валу.

— Атож, атож, — покірно погодився рабин, киваючи чорною шовковою шапочкою. — Але як це зробити — поставити стільки люду на постій? Не кожен киянин згодиться пустити.

— Для того ми і приїхали сюди, — заспокоїв його Добриня. — А зараз відпустіть людей! Залиште з кожної сім'ї лише одного старшого, і ми розведемо їх по дворах. І накажіть, щоб після обіду всі чоловіки від п'ятнадцяти років до шістдесяти зібралися до синагоги.

Рабин підняв над головою талмуд і, коли майдан затих, щось довго пояснював людям. Після того натовп враз сколихнувся, загомонів. Більша частина людей розійшлася, розтеклася по бічних вуличках і завулках. Залишилися тільки поважні чоловіки, голови сімейств, що наблизилися до ґанку синагоги і мовчки втупилися в двох молодиків, один з яких, як виявилося, був сином самого воєводи київського.

— Люди! — гукнув до них Ілля. — Зараз ми підемо по вулицях. Запам'ятовуйте двори, де вам буде визначено мешкати, приводьте туди свої сім'ї — і поселяйтеся! Ходімо!

Вручивши коней на догляд рабиновому наймиту, рушили.

В першому ж купецькому дворі, куди зайшли Ілля, Добриня та рабин, дебелий похмурий господар, зарослий від вуха до вуха рудою бородою, почувши, чого від нього хочуть, гримнув:

— А ще чого? У мене самого сім'я — дванадцять душ! А тут цілий кагал на голову! Та ще й годувати! І взагалі — хто ви такі, дідько б вас забрав! — і старий вирячився на Іллю. — Ану, гетьте з двору!

Добриня усміхнувся, а Ілля розсердився.

— Я — син боярина Дмитра, воєводи київського! — спалахнув він. — Ти, чоловіче, мабуть, забув, який час настав! Війна ж! Мунгали обсіли Київ, як чорти грішну душу! Не сьогодні, то завтра, може, всім нам доведеться з життям розпрощатися, а тобі, бач, тісної Бога бійся!.. І чого ти вдома? Чому не на валах? Скільки тобі літ? Чи меча в руках не втримаєш? Чи хворість яка напала? Може, ведмежа?

Господар витріщив очі. Ім'я воєводи Дмитра, видно, подіяло. Та й різкі слова молодого боярина протверезили його. Знизив голос.

— Та я що?.. Я нічого. Хай поселяється одна сім'я.

— Три сім'ї! — відрубав Ілля тоном, що позбавляв рудобородого бажання перечити, і ткнув пальцем у груди найближчим чоловікам. — Ось ти, ти і ти! Приводьте сюди свої сім'ї і поселяйтеся!

Далеко за полудень — де по-доброму, а де не без примусу та погроз — вся єврейська громада була розселена по купецьких та ремісницьких дворах. Вулиці опустіли, галас затих.

Стомлений рабин, що намагався не відставати від молодиків, підняв на них свої смутні карі очі.

— То, може, добродії відобідають у мене? Бо давно вже минув час. Та й стомилися нівроку! Добриня глянув на Іллю.

— А чому б і не відобідати, коли запрошують? Чи як? Після нестерпного голодування в полоні йому здавалося, що ніколи не зможе насититись. А де? Напрошуватися до столу воєводи? Незручно. А свого пристановища, де б міг попоїсти і переспати, у нього в Києві не було.

Ілля підтримав його.

— Я теж і вола з'їв би, їй-богу! Рабин зрадів, заметушився.

— То не гаймося тут — ходімо. Мої Ребекка і Маріам будуть такі раді хорошим людям!

— Ребекка і Маріам?

— Ну, Ребекка — то моя половина, жона, а Маріам — донька... Єдина донька! Їй шістнадцять весен... Було ще двійко діток, та Бог прибрав — від віспи померли... Залишилася одна Маріам, наша ненаглядна... А що тепер буде з нами, з нашою Маріам? Ой вей, вей! Яке лихо обсіло Київ! Невже це всьому кінець? — Він швидко йшов попереду, то похваляючись ліпотою доньки, то журячись і тужачи, що настав час Страшного суду і всіх їх жде неминуча смерть. — Чує моє серце — не пережити нам цього нещастя! Не вистоїмо ми супроти поганина мунгала Батия! Скільки вже городів, скільки племен підбив він під свою руку — не злічити! Скільки крові пролив — не зміряти!

Він, видно, чекав утіхи, але хлопці не відповідали. Та й що вони могли відповісти, коли його слова їм самим душу гризли?

Світлиця, куди рабин завів Добриню та Іллю, була вся обвішана килимами. Посередині стояв стіл, попід стінами — лави, покриті барвистими ліжниками, та дві різьблені скрині, в кутку — високий столик на одній ніжці, куди рабин поклав талмуд і прикрив хустиною.

— Сідайте — зараз будемо обідати, — і зник за невисокими дверима.

Майже зразу ж він з'явився у супроводі двох жінок, що несли поперед себе широкі підноси з мисками, тарелями та високим череп'яним глеком. Сам він ніс теж піднос — із хлібом, келихами, чашками та ложками. Видно, все було вже приготовлене.

— Оце моя половина, моя жона Ребекка, — показав рабин на невисоку чорняву жінку. — А це наша донька Маріам.

І Добриня, і Ілля разом повернулися до дівчини. Коли вони на вулиці слухали рабинове базікання, то не зовсім вірили йому, бо якому ж батькові своя дочка не гарна. Навіть у душі підсміювалися з нього. Та, побачивши Маріам, ледве стрималися від вигуку захоплення, такої красуні вони тут не сподівалися побачити. Перед ними стояло юне чарівне створіння, яке можна було порівняти лише з весняною квіткою, що розцвіла рано-вранці і, покроплена чистою росою, заграла під промінням сонця всіма барвами веселки. Густі кучеряві коси дівчини пругкими хвилями спадали їй на округлі плечі, обтягнуті білою сорочкою, з-під чорних брів таємничістю південних ночей зоріли великі прекрасні очі, а крізь напіввідкриті свіжомалинові вуста сяяла снігова білизна її рівних зубів.