Чтение онлайн

— Зараз зрозумієш, коназ! Зараз зрозумієш! Ти не уявляєш, на що прирік себе, своїх близьких і всіх киян, а тому я покажу тобі, що тебе очікує! Дивись!

Жокте дав знак. Нукери силоміць поставили на коліна полонеників, зірвали з їхніх голів міхи. І тут кияни побачили перед собою п'ятьох немолодих уже чоловіків з забитими ганчір'ям ротами, вибалушеними від недостачі повітря очима, сповненими жаху. Вони задихалися, але нічим не могли допомогти собі, бо їхні руки були зв'язані за спинами.

— Боже мій! — вигукнув князь, упізнавши в полонениках чернігівських бояр. — Що з вами зробили!

Він подався до них, але не встиг і кроку ступити, як нукери підняли шокпари і блискавично опустили їх зі всієї сили на голови нещасних. Обливаючись кров'ю, полоненики мовчки попадали в сніг.

Це сталося так несподівано для всіх, що в першу мить ніхто й слова не зміг вимовити! Над майданом запала зловісна тиша. Князь смертельно зблід і затулив обличчя руками.

І серед цієї тиші пролунав скрипучий голос Жокте.

— Дивіться, орусути, — так буде з кожним, хто не підкориться нам, хто виступить супроти монголів! Так буде і з вами, кияни, якщо ви не відчините нам воріт вашого міста і не вийдете з нього з шапками в руках і поясами на шиях[32] — і не поклонитеся славному Мунке-каанові! Тепер я сказав усе!

Поки Добриня перекладав ці жорстокі слова, вимовляючи їх голосно, щоб чули всі в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закінчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.

— Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!

Темна розбурхана хвиля зі всіх боків ринула на посольство. Палаючі гнівом очі, широко розкриті, перекошені від лютого крику роти, затиснуті корчуваті кулаки були страшні і безпощадні.

Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука — в останню мить вирвала із приреченої на смерть купки чужинців, які тільки тепер, здається, зрозуміли, що самі натворили, і швиргонула в тісний натовп бояр та гриднів.

— Стій тут, хлопче, бо загинеш ні за що! — почувся голос тисяцького Дмитра.

Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:

— Люди! Що ви робите! Зупиніться! Це ж посли таки! Та його слабкий голос загубився, як піщинка у вихорі. Це й справді був живий вихор, смерч, що налетів на монголів зі всіх боків, раптово закрутив, завихрів — у криках, галасі, стогонах, тупоті ніг і жахливому хряскоті, що доносився десь знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.

Коли страшна хвиля людської ненависті трохи відхлинула, князь схопився за голову.

— О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послів! У відповідь почулося зле:

— Які то посли? Скажені пси! Убивці! Скільки міст наших розорили, скільки люду винищили — не злічити! Собакам — собача смерть!

Поволі галас затих — і на майдані запала тиша.

Князь безпорадно оглянувся на бояр.

— Ну, що будемо тепера робити? Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними — круті злами кострубатих брів.

— А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно — готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!

— Мабуть, що так, — погодився Михайло Всеволодович. — Куди ж подіти трупи?

— Викинути за ворота — мунгали підберуть.

— Гаразд. Накажи гридням — хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги — завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів...

5

Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам'яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню:

— У тебе яке-небудь пристановище в місті є? Переспати де є?

— Немає, — відповів той.

— Тоді тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати... Але спочатку — діло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.

Він тут же, на Софійському майдані, розпорядився викинути за ворота тіла монгольських послів, наказав оповістити мешканців Печерського монастиря. Берестового, Звіринця, Клова, Дорогожичів, Мишоловки та інших околиць, щоб негайно тікали до міста, під захист валів; виділив людей, які мали поїхати до князя і взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усіма сотниками та десятниками і виділив кожному ділянку валу для оборони, вислав до міських воріт і на вали нічну сторожу.

У клопотах минуло коротке зимове надвечір'я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.

— От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!

Йти було недалеко — у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг — бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.

Тисяцького ждали теж. Хвіртка — настіж, на подвір'ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.

— Не сплять мої, — сказав боярин. — Та й кому до сну тепер?

Йому назустріч кинулися дві жіночі постаті.

— Дмитре! Ладоньку мій! — вигукнула старша жінка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою білий кожушок. — Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернігова? Невже всьому кінець? Боже-Боже!

Дмитро обняв її за плечі.