Графиня
Шрифт:
Пензель випав у мене з рук. Я нагнувся, щоб підняти його, і світ поплив у мене перед очима. Останнім зусиллям волі я змусив себе не впасти і різко опустився на підлогу.
«Чому Інга? Інга ж була тоді зі мною в кімнаті», – встиг подумати я.
Мені знову здалося, що я от-от розгадаю якусь таємницю, яка пов’язує мене, Інгу, ту жінку, яку я бачив уночі на фоні блискавки, а може, й Любу чи Миросю і навіть Марію.
«Все це має щось спільне, – напружено думав я, намагаючись втримати світ, що відпливав од мене. – І те, що хтось купив мої картини, і все інше».
Я намагався схопити невидиму нитку, що пов’язувала мене з цим світом саме крізь незрозумілі мені події. Але де ця нитка, як її побачити?
«Інга? Чому Інга?» – знову повернулася до мене думка.
І раптом я здригнувся. Я побачив себе тієї грозової ночі біля вікна. Спалахнула, прорізала темряву, на мить освітила простір блискавка. І мені здалося, що я бачу обличчя жінки на фоні блискавки. То була саме Інга. Але ж… Але ж Інга була поруч зі мною в кімнаті. Не могла вона бути там, внизу, там була якась божевільна.
Не знаю, що було далі. Схоже на те, що я знепритомнів, а потім прийшов до тями. А може, й не знепритомнів, а перебував у якомусь дивному стані прострації, швидше й не прострації, а відчуження. Відчуження від себе самого, такого, якого знав досі. Але кого я знав? Себе чи того, ким здавався собі?
Коли я зміг підвестися і сісти на лавку, найперше мій погляд впав на картину, яку я перед тим написав у якомусь гарячковому пориві, мовби маренні.
Крізь темно-синю хмару проглядало жіноче обличчя. Правильніше б сказати, воно вгадувалося в тих кількох штрихах, які я провів. Позаду жінки небо пронизувала блискавка.
Зрештою, це навіть не була картина, така, які я звик досі малювати. У мазках можна було вгадати хмари, у ламаній лінії – блискавку, у кількох штрихах – жіноче обличчя. Я відвернувся, хоч обличчя тепер не нагадувало Інгу. Я ще не знав, що ця картина – єдине, що в мене лишилося з моєї творчості.
Конец ознакомительного фрагмента.