Чтение онлайн

А все ж – будьмо чесні – я не сказав їм всього, що знаю. Бо не схотів, бо – заздрив їм, зверхнім, зухвалим, щойно звідти… Нехай навіть диво дивнеє привело їх старцювати до мого вогнища – і здавалося, усю довгу невсипущу ніч верзлося, що Херем зглянувся на волоцюгу.

Навряд чи вони повернуться. А, до біса…

Пустеля поволі прокидалася, стрічаючи день сонним іще шарудінням і шелестом – подихом вітру, порухом ящірки-досвітниці. Може, й справді урвати хоч півварти сну? Можна би… але що це таке?

До звичних ранкових звуків додалося несподіване – тихі кроки, непевні, як у сліпця. Підкидаюся – невже? Але чому? Чому вони повернулися?

Трійця стоїть на крайці світла, видивляючись – не мене… таке, ніби й самі не знають, кого. Аж мороз поза шкірою – а в чому річ, не збагну… Нарешті Сенсеной намацує-таки поглядом мене безталанного і… зітхає. Мовби навіть з полегкістю. Та що ж це, людоньки, діється?

– Маззакіне, – каже він. – Ти не розповів нам усієї правди.

– Я і не знаю, – відказую, – усієї…

– Розкажи, що знаєш, – навдивовижу сумирно каже Сеной.

– Говори, – пошепки додає Сенгелаф, – хоч би що.

Ох і налякали ж мене доброчесні! Ну, гаразд…

– Я і правда перекрутив тут дещо… – зізнаюся. – Все було трохи інакше…

– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?

Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.

Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.

– Навряд, – чесно зізнався він.

– От і брехло, – несподівано виснував розбійник.

Погляд його хваткий, як у доброго пращника, усміх же зверхній – хтозна, що собі надумав знуджений чеканням злодій.

– Гадаєш, прикидаюся? А спину сам до кості роздер, бо свербіла?

Маззакін пирхнув, уявивши собі, либонь, таке чудернацьке видовище.

– Та що я, «скорпіонами» битих не бачив? – погордливо мовив він. – Я всяких битих бачив, і нагаями, і «скорпіонами»… та й камінням – теж, бувало, бачив, як з бруківки віддирають. Таких, як ти, бачив теж… Битих всяк на свій манер. Кажу – брехло, бо був би ти Асата-Набі, то не чекав би мирно, як Сліпа поцілує…

– А як чекав би? З різаком напохваті?

– Та не чекав би зовсім! – гнівливо відказав знавець «битих» і «небитих».

– А-а-а… ось ти про що, – зітхнув Асата. – Хто тобі таке дурне сказав? Той твій Асата-Набі від сампочатку був самогубця – бо хто ж при здоровім глузді шукатиме собі халепи за халепою?

– Не самогубця! – зобидився Маззакін. – А пророк! В нас кажуть – і не людина зовсім!

– А хто ж? – розгубився Асата.

– А вістовий Херему! Син Творця – ось хто! Асаті аж подих став поперек горла.

– Хто?! Чи ви показилися, люди добрі?

– Ну… – дещо знітився розбійник. – Ніхто не знає про нього напевне. Тільки кажуть – мертвих зціляє, слабих піднімає, тобто цеє, тьху, навпаки… А ще кажуть – відісланий він звідти, аби лад у нас навести, бо ніхто вже законів святих не шанує, а як шанує, то не так.

Ось і тикнулася, подумав Асата, дешева мудрість зам-арійських ринків. Менш за все він думав тоді наводити лад. От безлад примножити – так-таки сподівався, і в цьому, очевидячки, досяг певних успіхів. Але ж людям подавай Сина Творця у спільники, а він був єдиний, хто звернув слово своє до амгарец… От і маєш тепер: скільки злочинних зусиль, і все – на північний вітер.

– Гаразд, значить, я не той, про кого мова. Бо коли хто й відсилав мене з Херему, то точно вже не з доброю звісткою.

– А з якою?

– Довга розмова… – зітхнув Асата, вирвавши болісний подих з лещат пошматованих ребер. – Справді хочеш знати?

Маззакін завагався. Хоче, певно, що хоче, але…

– Будеш патякати – зайве змучишся, – вирішив він. – Давай краще я тобі щось розповім.

Направду говіркий дістався Асаті спільник по загробнім побуті. Йому було що розповісти, чи він простодушно вважав, що було. Засідки межи червоних скель, перегони на норовистих гемалях, власне «дорожній збір», поховання та пиятики… Швидке та розгонисте – розбишацьке життя. Хоч і бувало їм непереливки, надто ж як царське військо бралося впорядковувати караванний шлях. Якось навіть затисли були вільну ватагу в одній з ущелин Кривого Узгір'я, так вийшли звідти живими хіба третина – але ніхто по тому промисел не покинув, бо присяглися, а хоч би навіть і ні, то ніхто іншого життя собі й не гадав…

– Що за ущелина? – спроквола поцікавився вигнанець.

– Левів Кіготь зветься, – скривившись, відказав розбійник. Очевидячки, він належав до щасливої третини. – А що?

– Затисли їх, – пирхнув Асата. – Невже ніхто з вас, хитрих та мудрих, не знав, що Кігтем біжить стара дорога – відкотили би кілька каменів, та й вийшли би з другого боку…

На мить запала розгублена мовчанка.

– Ти бував на Узгір'ї? – спитав Маззакін.

– Певною мірою, – стиха відказав вигнанець. – Просто я добре знаю… дороги.

– Гм… – замислився розбійник. – Ну то скажи, якою дорогою йде весняний караван з Кіннахі?

– Дорогою Аб-Рахуби, що відгалужується від царського шляху на південь від Єріхни, – не замислюючись, мовив Асата. Що-що, але ходу доріг він вільно пригадав би хоч в гарячці, хоч на смертному одрі.

– Отакої, – вразився розбійник. – А в нас же набрід з обох Земель, і місцину за Узгір'ям мало хто знає…

Розваживши так і сяк брак краєзнавчої кебети у вільній ватазі, Маззакін знову заходився оповідати свої сумнівні пригоди в нижніх кварталах Ір-Оламу та на великому ринку в Єріхні. Дорожніх подробиць більше не було, і вигнанцеві все тяжче було скерувати увагу на слова сусіда, що в його сприйнятті поволі вгрузали в непевний круговій рваного шуму та скособочених обрисів. Поволі слова втратили свою осібність, ставши тлом для тяжкого, без просвітку, сну.

Минула варта, чи, може, й більше. Крізь цупкий, як полотно, туман, Асаті вчулося, що хтось смикає його за плече.

– Не спи, чуєш?

– Чого це? – промимрив Асата.

– Вже сонце встало – а вмлієш, і все. гаплик, – пообіцяв Маззакін.

Але вигнанцеві було начхати. Асата-Набі таки був самогубця, хай би там що не казали його навісні прибічники. Давно вже час покласти край цій безглуздій пригоді.

– Дай мені спокій, – ледь чутно попросив Асата.

– Не дам, – реготнув Маззакін.