Чтение онлайн

Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до неї. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожнє вiдро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив її, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице.

Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки.

Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигинає хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мої стосунки з землею.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю її наново, вдруге, - i тодi здається менi, що ще бiльше права маю на неї.

Коли лежиш в полi лицем до неба i вслухаєшся в многоголосу тишу полiв, то помiчаєш, що в нiй щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити її переливiв. Може, спiває, може, смiється, а може, зайшлось вiд плачу.

Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, здається… Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх… I не подiбно.

Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля?

Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi.

А згори сипле та й сипле… витрушує душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сiє регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем.

Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня має у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слухаєш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити.

Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри.

Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим.

Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зовсiм не так.

Цiкавий я знати, як вони оте роблять?

Врештi таки пiдгледiв.

Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля.

Се було прекрасно.

Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй моєї душi. З-пiд старої сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь причаїлось i чигав на мене?

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому.

Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами… блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями… пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами… Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тишi цiлу хуртовину згукiв.

Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi.

Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них!

Говори, говори…

Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн має тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог… А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна.

"П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка".

Говори, говори…

Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибiру… Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду…

"Раз на тиждень б'ють людину в лице".

Говори, говори!..

Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд своїх. Боїшся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам.