Карафуто
Шрифт:
Ворог міг бути тут, за кілька кроків. Він міг притаїтися за кожним кущем чи трухлявим пеньком. Він міг іти назирці за Володею, чекаючи зручної хвилини, щоб гукнути: «Стій! Руки вгору!»
У густому присмерку в кінці просіки показалися невідомі будівлі. Володя ліг на землю і поповз. Він побачив дуже високий паркан. За парканом височіли будинки. Труби на дахах чітко вимальовувалися на вечірньому небі.
Це міг бути прикордонний пост. Тільки чому так багато будинків? Володя нарахував п'ять, але їх було, мабуть, більше — не можна було розглядіти за дахами.
Підповзши ближче, юнак побачив, що паркан обнесений двома рядами колючого дроту.
«Як фортеця, — майнула думка. — Що це за будівлі в глухій тайзі?»
Жодний звук не порушував тиші. З тривогою, підвівши голову, дивився Володя на «фортецю». Ні, це не був прикордонний пост. Це дуже схоже на концентраційний табір.
В цю хвилину юнак ясно почув, як десь недалеко хруснула суха гілочка. Він припав до землі, злився з нею.
Цей звук у тайговій тиші міг означати смертельну небезпеку. Гілочка могла тріснути під ногою японського прикордонника.
Володя чуйно прислухався, затамувавши подих. Якась нічна комашка лазила на стеблинці біля самісінького носа юнака. Потім вона перелізла Володі на шоку. Він не поворухнувся. Можливо, що це була волохата гусениця, бо незабаром щока засвербіла.
Юнак лежав нерухомо. Коли недалеко був ворог, він мусив себе показати. Проте ніщо не порушувало тиші. Володя зітхнув з полегкістю.
Але незабаром він знову почув якісь дивні звуки. Вони долинали від будівель, з-за високого паркана. Це було схоже на чахкання парової машини. І враз спалахнули електричні ліхтарі,
Освітлена» електрикою, блищала на дахах бляха. Одну хвилину юнакові здалося навіть, що він чує глуху розмову за парканом.
Володя лежав, причаївшись серед листя густої папороті. Треба було діяти. Не можна ж ночувати під стінами невідомих будівель у тайзі.
Юнак був переконаний, що він бачить перед собою японський концентраційний табір, його навмисне побудували в тайзі, подалі від людських очей.
Навколо стояла темрява. Ніщо не порушувало глибокої тиші. Тільки глухий шум парової машини долітав до Володі.
Раптом юнак здригнувся. В нічній тиші пролунав дикий крик, розпачливий зойк. Він пролунав і раптом обірвався, наче тому, хто кричав, враз затулили рота.
Розпач і передсмертна туга людини, яку ведуть на страту, вчувалася в тому страшному покрикові. Володя весь тремтів, наче його трусила жорстока пропасниця.
За цим парканом, за огорожею з колючого дроту, страждали люди. Скільки їх — ув'язнених, схованих у концентрційному таборі від друзів і товаришів, у тайговій глушині?
І найгірше те, що Володя був безсилий, він не мав ніякої змоги допомогти їм. Та й чи має він зара право рискувати? Хіба його батько не покладає на нього, на сина, всі свої надії визволитись?
Ні, це безглуздя наражатися тепер на небезпеку. Геть далі від цього місця, поки не пізно!
Легке, майже невловиме шарудіння ваз виникло позаду юнака. І в ту миль, коли Володя, припавши до землі, хотів озирнутися, щось важке безшумно звалилось йому на спину. Він почув, як клацнули зуби звіра, і ніс упіймав гострий запах псини.
ОФІЦЕР ДОПИТУЄ
Хтось підійшов ззаду безшумними, легкими кроками і тихо покликав:
— Гохан! Гохан!
Володя відчув, що пес відпустив його. Тоді той, невідомий, що підійшов, коротко наказав, японською мовою:
— Спокійно!
Він брутально схопив руки юнака і скрутив їх за спиною мотузками.
Володя весь час відчував на своїй шиї гаряче дихання пса, чув його глухе ричання і знав, що тільки треба трохи поворухнутися, щоб собачі зуби вп'ялися в тіло мертвою хваткою.
— Встати! — наказав невідомий.
Володя не встиг отямитись, як на очі йому лягла хустка. Ззаду, на потилиці, напасник міцно зав'язав її. Потім він покликав пса і знову коротко наказав:
— Вперед!
Узявши Володю за зв'язані ззаду руки, невідомий легкими поштовхами вказував йому, куди йти.
Юнак повільно йшов із зав'язаними очима, чуйно прислухаючись до звуків, що виникали біля нього, намагаючись угадати, куди його ведуть.
Звичайно, в табір.
Стукіт. Рипить хвіртка. Вона рипить важко, повільно відчиняючись. Так риплять масивні залізні ворота.
Розмова двох людей, мабуть, вартових, — коротка, кваплива. Володю ведуть, здається, довгим коридором.
Сходи на другий поверх. Хтось підтримує юнака за лікоть. Його вводять у якусь кімнату й зривають з очей хустку. Світло сліпить очі, він зажмурюється. Потім бачить за столом японського офіцера в кітелі.
— Хто ти такий? — питає офіцер.
Солдат-вартовий з двома зірочками на погонах підштовхує Володю ближче до столу.
— Хто ти такий, я питаю? — повторює офіцер, мацаючи юнака швидкими очицями з ніг до голови.
— Я — дроворуб, — відповів Володя. — Я працював на лісорозробках Фуксімо і…
— Чому ти опинився в цих місцях?
— Я покинув лісорозробки і шукаю іншої роботи.
— А що ти робив біля… біля огорожі?
— Я заблудився. Гадаю, що в тайзі це звичайна річ. Я натрапив на просіку і, зрозуміло, пішов нею, сподіваючись вийти до житла.
— Ти знаєш, куди ти потрапив?
— Ні, я цього не знаю.
— Отже, ти — дроворуб?
— Дроворуб.
— Ти — росіянин?
— Так.
— Звідки ти знаєш японську мову?
— Я дуже давно, з дитячих років, живу в Японії.