Чтение онлайн

Білявий вже остаточно втратив свою зловісність - чи заморився, чи зголоднів - жарти вам, цілий день на ногах без шматка хліба. Жалюгідний в мене виявився конвоїр - конопатий, дрібний, очі якісь загнані. І отаке ге мене мало не скалічило вчора. Я намацав у задній кишені джинсів маленьку срібну кулю, і спина моя мимоволі похолола. Отак ходиш і не знаєш, що тебе чекає.

Може, йому гроші мої потрібні?

А мо’ й гроші - таке зачухане, воно, мабуть, того мільйона в житті не бачило.

На вулиці швидко поночіло. Тепер треба обережніш. Досить з мене, здається, й однієї кулі.

Двері трамвая з вищанням та скреготом відчинилися. Я зіскочив на асфальт і тут-таки, проштовхуючись між машин, рвонувсь на той бік вулиці. Білявий стрибнув слідом. Я вдавав, що дуже поспішаю, і весь час кидався з боку в бік, щоб не трапити на прицільну пряму. Звідси до мого “готелю” було хвилин із п’ятнадцять, і десять із них старим занедбаним парком - саме те місце, щоб когось підстрелити.

Я спиною відчував рух білявого і весь час завертав на вузенькі стежки, а потім несподівано вистрибував на широкі освітлені алеї, лякаючи людей на лавах. Головне зараз - завертати якомога більше, збивати приціл, а там буде видно. Не знаю, що про мене думав білявий, але виглядало все так, наче я з’їхав з глузду. Тонкі гілки дряпали сумку та чіпляли за комір. От іще б не заблукати, тоді було б зовсім добре.

Я дерся крізь парк, як та миша, що її побачив шуліка, поки опинився у найглухішому куті. Тут не було людей і навіть ліхтарів, зате була стежка, досить широка і колись, безперечно, бетонна. Я пішов, нікуди не звертаючи, і за мить почув за спиною шурхіт гілок - то білявий повторював мої останні маневри. Давши йому вийти на стежку і трохи отямитись, але не так, щоби зовсім, я знову завернув у перший-ліпший прохід і зараз же прожогом кинувся за кущ. Все, хлопче, приїхали.

Він вилетів з-за рогу так, немов і справді кудись поспішав. Руки в кишенях, очі вирячені, мацають простір у пошуках моєї спини. А спина, вона осьо, тут, зовсім поруч, тільки обернися.

Хлопець став, вочевидь розгубившись. Голова його закрутилася, руки в кишенях ворухнулися, і тут я вистрибнув зі своєї схованки. Неначе вовк, слово честі. Я прихопив його за плече, трохи смикнув на себе і затопив у пику. Від щирого серця. Потім іще раз. Хлопець миттєво зім’як. Я смикнув його за руку, так що кишеня сірої курточки розірвалася з кулеметним тріском. Із слабких пальців на землю випало щось довге та блискуче. І тут я затопив йому в пику ще раз, з відтягом, так що бідолашний відлетів, дригнувши ногами, і врізався головою у стовбур. Все. Нокаут.

Я нахилився до землі і підняв те, що випало у нього з кишені. Це був ніж. Величенький - свиню можна зарізати, не те що мене. Ніж був старий, саме з таких, різницький. Без піжонства, знаєте: пружинки, ручки. Серйозна штука. Справжня.

Познайомившись із таким знаряддям, я підійшов до непритомного хлопця, нахилився і обмацав кишені - чи нема іще чого. Знайшов тільки балончик та гаманець. Гаманець був абсолютно порожнім. Зрозуміло. Так, а з чого ж він у мене стріляв, з ножа хіба? Я ще раз уважно обмацав хлопцеві кишені і знову нічого не знайшов. Ну добре, однаково зараз все з’ясуємо.

Поки напасник отямиться, я присів поруч та почав розважатися з ножем. Як у милі дні нашого дитинства. Ніж слухняно перевертався в повітрі і встрягав у м’яку землю. Десь хвилини за три у хлопця почало смикатись обличчя. Я нахилився над ним.

Спочатку відкрилося одне око, потім друге, потім вони потрошку набули осмисленого виразу. Дочекавшись цього моменту, я випалив давно заготовану фразу:

–  Цо пан зичиць?

Прозвучало це геніально. Просто як у бойовиках.

Хлопець спробував підвести голову, але я придавив його груди коліном і повторив своє сакраментальне запитання:

–  Цо пан зичиць? І у відповідь мій терорист несподівано проскавчав:

–  Не бийте мене…

Тю. Від несподіванки я навіть прибрав коліно з хлопцевих грудей. То він до всього ще й не пшек. Я, здається, доволі довго перетравлював цю новину, бо хлопець встиг підвести голову і спертися на лікті. Ніс його юшився двома яскравими цівками. Щелепа роздулася від удару.

–  Ти хохол?
– спитав я, розгубившись.

Він ствердно кивнув.

–  Тю, - вирвалось у мене.
– А чого ж до мене вчепився?

Він скривив розбиті губи:

–  Вам цього не зрозуміти.

Ти ба, яка гнида.

Тут я знову розлютився і копнув хлопця носаком під ребра. Губи його ще більше скривилися.

–  Падло, - сказав я, знову нахиляючись, і для переконливості поставив коліно на місце, а на нього, вістрям донизу, ножа.
– Падло, ти не викаблучуйся, ти відповідай, зрозуміло?

Він зрозумів.

–  Довга історія, - процідив крізь зуби.

–  А у мене є час, - я ще натиснув коліном.
– Завдяки тобі.

Здається, він ще не зовсім отямився, тому на слова реагував повільно.

–  Де твій пістоль?

Він ледве розтулив губи:

–  Нема.

–  Та я бачу, що нема.

–  Це ти в мене стріляв?
– вільною рукою я витяг із задньої кишені джинсів кулю і продемонстрував хлопцеві.

Він знову ствердно кліпнув.

Зрозуміло. Щось там із пістолем у нього не вийшло. Куля - дура, штик - молодець. Чим я тебе породив, тим я тебе і вб’ю. Не на того трапили, хлопче.

–  Чого тобі треба, грошей?

Він скривився.

Еге, звичайно, у гаманці вітер, сам на людей з ножем кидається, а гроші не потрібні.

Раптом я спитав, сам не знаю чому:

–  Слухай, а ти людей коли-небудь убивав? І тут побачив, як хлопцеві на очі несподівано навернулися сльози. Ти ба. Били його - не плакав. Він покрутив головою і кліпнув. По щоці скотилася крапелька, лишаючи по собі вологий слід. Я відвів погляд, чомусь відчувши ніяковість. Теж мені, Рембо. Він, певно, і курки ніколи не різав, не те що людей.
– І як же ж ти, сучий сину, зібрався мене вбивати?