Чтение онлайн

–  Ну-ну, - нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись.
– …так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.

–  Як це провокує?

–  Ну, впливає на людей…

–  На собак?

–  На собак, на все.

–  Ага.
– Тут я вже почав щось розуміти.
– То в метро це теж її рук справа?

–  Чому рук?

–  Ну, поля.

Аполідор замислився:

–  Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… - він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками.
– Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?

А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.

–  Так. І що робити?

–  А що робити - вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.

–  Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?

–  Звичайно.
– розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.

Дідько б його вхопив!

–  Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені до-ведеться… - я знову озирнувся на дівчину, - доведеться…

–  Доведеться.
– Аполідор тільки стенув плечима.
– Їй же це подобається.

Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.

–  Копаєте?

Олексій Михайлович, керівник археологічної експедиції, підвів голову. На краю траншеї стояв дідуган, невеличкий такий, худорлявий, бадьорий, але сивий-сивенний. Звідки тільки взявся серед розпеченого сонцем степу?

–  Драстуйте, діду.

–  Скарбів шукаєте, чи як?

–  Можна вважати, скарбів, - Олексій Михайлович приязно посміхнувся. Він звик до розпитувань і завжди намагався доброзичливо триматися з місцевим населенням. Це іноді приносило користь - від свіжого молока чи городини аж до стародавніх переказів та іншої цінної інформації.

–  Нема тут скарбів, - безапеляційно кинув дідуган у відповідь на посмішку.
– Нема, і не шукайте.

Це можна було тлумачити як запрошення до розмови, і Олексій Михайлович, обтрушуючи руки, вибрався наверх. Він не мав нічого проти невеличкого відпочинку, тим більше що перша половина дня була вдалою - у північній частині трапили на залишки стіни і прохід під нею, певно, льох. А льохи, як відомо, обіцяють багату здобич.

Старий колючими очима супроводжував археолога.

–  Діду, а ви копали тут, чи що?
– начальник експедиції зупинився біля свого несподіваного гостя і почав нишком розглядати його.

–  Копав… - пхекнув той.
– Мені не треба копать, я і так все знаю.

Маленьке дідове обличчя нагадувало печене яблуко, зморшкувате і брунатне, воно визирало з сивої хащі, яку утворювала скуйовджена чуприна, великі вуса та борода. Худорляве тіло було прикрите білою вигорілою сорочиною та невизначеного кольору штанами, а босі ноги набули відтінку глини і зливалися з відваленою породою на краю траншеї.

–  А звідки ви все знаєте? Ви тутешній?

Старий кивнув:

–  Тутешній. Степ мені батько, сира земля мати, а я їхній син.

З такого вступу Олексій Михайлович зрозумів, що зараз його будуть вчити уму-розуму, але не відчував протесту. Розмовляти з новими людьми тут, в експедиції, доводилось рідко, а цей дід хоч і був химерником, проте якого археолога можна здивувати химерним дідом?

–  Нема тут скарбів, - вів далі старий.
– Ні золота, ні срібла, ні перлів. Хіба якісь черепки.

Олексій Михайлович засміявся.

–  Та нам саме черепки й потрібні. Ми історію вивчаємо, діду. Як жили наші предки до початку першої п’ятилєтки.

Сонце палило безжально, особливо зараз, коли наближалась обідня пора. Рясний піт вкривав чоло археолога.

–  А ходімо зі мною, - запропонував він і повів старого під рятівний тент, що вкривав собою величезний стіл із неструганих дощок. Там лежали останні знахідки експедиції - два розбитих горщики з хитромудрими візерунками, зелений мідний ніж, безліч кісток та черепків.

Дідуган нахилив голову, розглядаючи здобич вчених. А Олексій Михайлович заходився коментувати кожний експонат, пояснюючи простими словами, що таке археологія, трипільська культура й таке інше, чому ці непоказні речі іноді бувають важливішими за будь-який скарб і як складно буває їх видобути, а головне, витлумачити.

Чому він завів ці просвітницькі розмови, мабуть, і сам не зміг би пояснити. Чи то просто хотілося трошки посидіти в тіньку, а дід дозволяв приспати пильне сумління - хлопці ж копирсалися там, у пеклі, без відпочинку, на самому ентузіазмі. А чи то він виправдовувався перед старим за своє втручання у тисячолітній спокій цього степу, чи, може, заручався підтримкою когось невідомого у надії на успіх подальших розкопок, бо археологи - люди забобонні.

Розумів дід щось, ні - невідомо, але слухав уважно, не переривав, щоправда, й не розпитував.
– … Отут, на цьому самому місці, чотири тисячі років тому стояло їхнє селище. Уявляєте, діду, чотири тисячі років! Вони жили тут, народжували дітей, ліпили оці горщики, мали навіть зачатки писемності. А отам, у центрі, - він указав рукою, - був храм, в якому вони молилися своїй богині, Великій Богині-Матері… “Бомм-боммм-бомммм”, - наче у відповідь на це обізвалась рейка від кухні. Рейка правила в експедиції за дзвона і скликала всіх у випадку важливих подій. Зараз такою подією був обід, який приготувала куховарка, апетитна Настуся, мрія всіх практикантів.

–  Діду, пообідаєте з нами?
– запросив гречний Олексій Михайлович.

–  Добрі вісті, коли кличуть їсти, - відгукнувся старий. Він явно був задоволений увагою до своєї персони, тому афоризми сипались без упину.

Археологи вже зібралися біля велетенського кухонного столу і нетерпляче перемовлялися, коли Олексій Михайлович привів свого гостя.

–  Прошу, - він запропонував дідові місце поруч із собою.

Той чемно подякував, сів і раптом рухом завзятого фокусника видобув з-за пазухи невеличку жовту диню.