Чтение онлайн

–  Ви щось можете додати?

–  Що?
– Я повернулася зі своїх думок до реалій відділку міліції. Микитюк дивився на мене запитально.
– Ні, я зараз. Я просто згадала.

А і справді, що я знала про громадянина Мірошника Федора Івановича? З точки зору закону, та і просто для сторонньої людини. Нічого. Кому розкажеш, що я про нього знала те, чого не знав ніхто? Чому ніхто? Тому що я була певна на сто відсотків - про те, як поставив душу на кон, він нікому не розповів. Ще з самого початку було зрозуміло - нічим хорошим ця історія не закінчиться. “Якщо з’явилася така штука, потім буде відкат назад. Може, і не у грі, а у чомусь іншому”. Це він сам сказав. Він це теж розумів, коли стояв проти бандитів. Господи!

Так, спокійно. Ми познайомилися випадково. Це правда. І контактів не підтримували. Я у відрядженнях була. Півроку. Може, він дзвонив. Навіть напевне дзвонив. А може, й ні, коли зрозумів, що грошей нема і нема чим переді мною хвалитися. Треба заспокоїтись. Усі думки в голові перемішалися. Не виключено, до речі, що насправді розписки ніякої не було. Він просто сплів цю побрехеньку, щоби сподобатись молодій дівчині, журналістці, мріяв щоб я книжку про нього написала. Ну, самі подумайте - гра людськими кістками, на душу…

А я і так про нього написала би. Тільки б він був живим. Я би про нього написала і без цієї історії. Це ж багатий матеріал, мрія письменника! Якби він був живий. І книжка могла вийти цікавою, особливо якщо б він диктував її, сидячи навпроти і пускаючи блискучою ложкою сонячні зайчики мені в очі.

–  Що саме ви згадали?

За столом навпроти сидів слідчий райвідділку міліції і уважно вивчав мене своїми холодними очима. Я здригнулася.

–  Нічого-нічого. Це емоції. Звичайні жіночі емоції.

Потім квапливо розписалася внизу жовтуватого аркушика і підвелася зі стільця.